34. "Хай повертається..."

Після розмови з Зоєю я почуваюсь краще. Це хоч якась зачіпка, можливо, я знайду його і тоді ми все владнаємо.

— Мамо, ми сьогодні точно йдемо в ресторан? — питає Марта. — Щось Тимофій три дні з нами не бачиться, може він не так вже й хоче бути з нами, — вона насуплюється.

— Він був у від’їзді, по роботі, ти ж знаєш, таке й раніше бувало,  — кажу я. — Але сьогодні вже приїхав, і ми справді йдемо в ресторан…

— Добре, — вона киває. — Я вдягну сукню, рожеву.

— Добре, — усміхаюсь я, а в душі радію, що Марта чекає зустрічі з Тимофієм, значить, все ж він їй не байдужий…

***

Вечір в ресторані проходить прекрасно. Ми розмовляємо, жартуємо, навіть у Марти хороший настрій, особливо після того, як Тимофій дарує їй маленьку підвіску з собачкою, яку привіз з поїздки.

Коли мала йде до ігрової кімнати при ресторані, я вирішую розповісти Тимофію про план, який ми придумали з Зоєю.

— Я тут почала розшуки Олега, — кажу я. — Хочу чим пошвидше з ним розлучитися. І один із його колег сказав, що в нього залишилися ключі від майстерні. Може, з’їздимо туди і подивимось? Тільки їхати треба після девʼятої, коли вже там не буде працівників, тільки охоронець.

— Ти не казала, що шукаєш його, — Тимофій зітхає. — Чесно кажучи, як тільки у нас почались стосунки, я теж припинив його пошуки.

— Мені хочеться поскоріше розібратися з усім цим. Може, через те, що я дуже засмутилася, коли мама вигнала мене…

— Мені шкода, що я не поїхав з тобою тоді, — він бере мене за руку. — Я б поставив її на місце, вона неправильно спілкується з тобою. 

— Думаю, коли я розлучуся і вийду за тебе заміж, вона примириться з цим фактом. І ми знову зможемо нормально спілкуватися. А поки що вона навіть на мої дзвінки не відповідає, — я зітхаю. 

— І не треба їй дзвонити, — він насуплюється. — Чесно, я дуже злий на неї. Добре, щодо походу в майстерню… Треба подумати, де залишити Марту. Можна, авжеж, з охоронцем…

— Сестра Олега посидить з нею, я домовилась, — кажу я. 

— У вас точно нормальні стосунки? Не думаєш, що вона сама може його переховувати? — питає Тимофій.

— Якби Зоя сама його переховувала, то не стала б мені розповідати, що він у минулому році вже був у боргах, і саме вона його виручала…

— Теж правда, — киває він. — Добре, тоді так і зробимо. 

***

Коли ми вже відводимо Марту до Зої і приїжджаємо до майстерні, я торкаюсь долоні Тимофія. Хоча вечір і теплий, я вся тремчу. Це нервове, мені страшно, що зараз я можу побачити Олега… В глибині душі я розумію, що хотіла б не бачити його зовсім. Щоб він зовсім не знайшовся, і я розлучилася з ним заочно… Але розумію, що маю перевірити всі можливості вийти з ним на зв’язок. 

 — Може, заплатити охоронцю, — тихо кажу я. — Щоб він пустив нас досередини…

— Так, я все вирішу, — киває Тимофій. — Почекай тут.

Він відходить від мене і підходить до охоронця, щось каже йому і дає, а потім махає мені рукою, щоб я підійшла.

Я підходжу і дивлюся на Тимофія:

 — Ми можемо увійти? — запитую якимось ніби чужим голосом. 

— Так, — він киває. 

Охоронець відходить і ми проходимо всередину. Тимофій вмикає світло. Тут два поверхи, один з машинами, де їх ремонтують, а інший… Я не знаю, що там, але сходи туди принаймні є.

На першому поверсі сховатись буквально немає де, тож, певно, треба йти на другий.

— Ходімо сходами? Тут навіть шафи немає, щоб сховатись, не те що ще чогось. Хіба що він спить в чужій машині, але ми б одразу побачили. А так у вікнах порожньо.

 — Та так, — киваю я. — А що сказав охоронець? Він нічого дивного не помічав? 

— Ніби ні, але я помітив, що в нього там є кабінка охоронця, думаю, він більшу частину ночі просто спить, — Тимофій знизує плечима.

Ми йдемо на другий поверх, вмикаємо тут світло. Тут є щось типу невеликої кімнати з диванчиком і ще одні двері.

На диванчику лежить покривало і це привертає мою увагу. 

— Тут міг хтось спати, — Тимофій теж помічає покривало. 

 — Але зараз тут нікого немає, — кажу я. —  Може, сам охоронець відпочиває у цій кімнаті? 

— Може, але… Мені все ж здалось, що він спить саме в кабінці, щоб робити вигляд, що працює, — з сумнівом сказав Тимофій.

Я підходжу до диванчика, підіймаю подушку і раптом бачу… наше сімейне фото. Тут ми сфотографовані в парку атракціонів минулого літа. Олег тримає на руках Марту, а я стою поруч і усміхаюся. Така дружна сім’я, і я гадки не маю, що він уже в боргах, які за нього виплачувала Зоя…

Показую знімок Тимофію. 

 — Значить, він тут був, — кажу впівголоса, дивлячись на двері, які ведуть у сусіднє приміщення.  — Цікаво, що за цими дверима?

Тимофій підходить до дверей і рвучко відчиняє їх. Потім клацає вимикачем.  Я відчуваю холодок свіжого повітря. Підходжу до нього і зазираю всередину. Це якийсь склад, під стінами стоять коробки, нагромаджені одна на одну.  А прямо перед нами — вікно, яке трохи привідчинене. Я визираю назовні і бачу пожежну драбину.