31. Сварка

— Марто, може, ти підеш погуляєш у дворі? — кажу я доньці. 

— Добре, — вона киває. — А потім буде торт?

— Неодмінно, — я усміхаюся. — Ти ж знаєш, у бабусі жодне свято не обходиться без торта…

Мала весело вибігає з кімнати, а я дивлюся на маму, намагаючись по її обличчю прочитати, в якому вона настрої, і чи пройде наша відверта розмова спокійно, чи перейде в конфлікт. Не хотілося б сваритися, але я кажу собі, що більше не буду сліпо слухатися її у всьому. Після того, що сталося зі мною, я усвідомлюю, що маю жити власним життям і приймати самостійні рішення. 

— То що, я хочу все знати. Ти щось недоговорювала по телефону…

— Мамо, я вирішила розлучитися з Олегом, — кажу я рішуче. Відчуття таке, немов стрибаю з висоти прямо в холодну воду. Щоки одразу починають горіти, як у лихоманці, дихання перехоплює…

— Що? — в шоці перепитує вона. — Ти що вирішила?

— Розлучитися, — повторюю я майже по складах.  — Він ігроман. Програв багато грошей. 

— Ти наговорюєш… Певно, він просто кинув тебе, бо ти нічого не варта… Нічого не досягла! — вона точно в шоці, я ніколи не бачила її в такому стані.

 — Хай так, можеш думати, що завгодно, але він покинув нас із Мартою. Я не знаю, де він! — вигукую я.

— Він — батько твоєї дитини! Не вірю, що ігроман! Він завжди був старанним, я дивувалась, як ти змогла зачепити такого чоловіка! 

— Я попросила Марта вийти, щоб не травмувати її зайвий раз, але вона може підтвердити, що її тато втік, а ми залишилися з його кредиторами, і ти після цього ще його виправдовуєш? — я знизую плечима. — Хоча що тут дивного, ти ніколи мене не любила, я завжди була не така, як тобі потрібно… То може ти виплати борги свого улюбленого зятя? 

— Може, його обмовили… Ти не думала про таке?

— Я сама говорила з ним, і він особисто підтвердив це, — я зітхаю. — Обіцяв, що знайде гроші, щоб я не хвилювалася. А потім зник і вимкнкв телефон…

— Він кохає тебе, він не кинув би вас… Хтось змусив його, не інакше!

— Я не знаю, мамо… — я не хочу її переконувати, бо знаю, що це не має сенсу, вона все одно залишиться при своїй думці. — Але я не хочу більше з ним жити. Я не довіряю йому. І ще, я зустріла чоловіка, з яким хочу будувати стосунки у майбутньому. 

— То он у чому справа… Ти завела коханця! — вона приклала руку до рота. — Який сором!

 — Думай, як хочеш, але я розлучуся з Олегом і вийду заміж за Тимофія, він уже зробив мені пропозицію, — я показую їй обручку.  — Він хороший, думаю, коли в тебе мине цей шок, ти зрозумієш мене. Я б хотіла, щоб ви познайомились…

— Ти ще не розлучилась, а вже крутиш шури-мури з іншим! Як тобі не соромно!

— Мамо, давай ти заспокоїшся і не будеш кричати, — кажу я. — Бо Марта почує і злякається… Все одно ти нічого не зміниш…

— І як сприйняла це Марта? Вона ж так любить тата! Не вірю, що їй сподобалась ця ідея… Ти зовсім не думаєш про дитину!

 — Вона добре порозумілася з Тимофієм, — відповідаю я, відчуваючи, що в мене починає боліти голова. Чомусь так часто трапляється при сварках з мамою.  — Так, вона любить тата, але після розлучення може проводити з ним стільки часу, скільки захоче. Якщо, звісно, він повернеться .. Бо може, він уже знайшов собі іншу сім’ю…

— Ти сама винна. Ти погано слідкувала за ним, якби ти все робила, він би не втік!

— Мамо, немає сенсу про це говорити, — я потираю скроні. — Вибач, у мене болить голова, я піду вип’ю таблетку. Сподіваюся, ти трохи заспокоїшся, і ми зможемо якось конструктивніше поговорити…

— Я не думала, що ти зможеш розчарувати мене ще більше, — вона зітхає.

— А мені сумно, що в мене немає мами, яка б підтримала мене в тяжкій ситуації, — кажу я. — Просто тому, що я її донька. Що ми найближчі люди… Я в дитинстві часто думала, може, я вам не рідна? Може, ви мене всиновили? Взяли з дитбудинку? Так можна пояснити, що ти тільки те й робиш, що оцінюєш мене, як вчитель у школі…

— Як ти можеш казати подібне?! Ми виростили тебе, дали освіту! І житло ти маєш завдяки татові! 

— Так, тато допоміг, але що з того, як тепер, через Олега, нам хоч продавай те житло. Він більше заборгував, ніж коштує наша квартира, ти це розумієш?  — мій голос теж підвищується, я мало не плачу. 

В цю мить ми чуємо, як вхідні двері відчиняються…