30. Гостина у батьків

Коли ми виходимо на вулицю, Тимофій вже чекає на нас.

Він підходить і обіймає спочатку мене, потім Марту:

— Привіт, як справи? Готова їхати кататись на картингу?

— Готова! — бадьоро каже мала. 

— Це добре, я радий, що ми проведемо цей вечір пʼятниці разом… А що ви робите на вихідних? Може, ми могли б сьогодні поїхати ночувати до мене? Я скучив за вами. 

— На жаль, завтра ми маємо поїхати до моїх батьків, — кажу я. — У мами ювілей, вона нас запросила…

— Он як, — Тимофій киває. — Зрозуміло.

Здається, він виглядає сумнішим, ніж був, вже не усміхається, як коли зустрів нас. 

— Але в неділю ми зможемо ще кудись сходити, правда Марто? — я дивлюся на доньку і усміхаюсь. — Куди ти хочеш, щоб Тимофій нас зводив? 

— Не знаю, — замислено каже вона. — Можна в зоопарк. Або в зоомагазин…

— Я сто років не була в зоопарку, — кажу я. — З радістю б подивилася, що там новенького… 

***

На картингах Марті дуже весело. Вони з Тимофієм навіть влаштовують мініперегони. Тимофій піддається Марті в останню мить, щоб вона приїхала першою, і вона щаслива. В неї дійсно виходить добре і вона в захваті. 

— Дай пʼять, ти перемогла! — Тимофій піднімає руку перед Мартою.

— Ти точно не піддавався? — запитує вона стурбовано. 

— Я дуже хотів перемогти, ти ж бачила, як я старався, — він зазирає їй в очі. 

— Але не вийшло!  — задоволено резюмує вона. 

— Наступного разу поділишся своїми секретами? Потренуємось ще, тоді я обжену тебе, — він гладить її по голові. 

— Добре, — каже Марта. — З тобою весело! 

— Я радий це чути. Мені теж весело з тобою. Я дуже люблю бути разом з вами, з тобою і мамою, — говорить Тимофій.

— Я теж люблю бути разом із вами, — кажу я, обіймаючи обох за плечі….

***

— Здається, вона вже звикає до мене, — каже Тимофій, коли ми сідаємо на моїй кухні пити чай. Він якраз заніс Марту до її кімнати і вклав в ліжко. Вона втомилась на картингах і заснула в машині. 

— Так, вона дійсно вже не сердиться на тебе, — я усміхаюсь. — Думаю, мине ще трохи часу, і погодиться на переїзд. Бо й так постійно згадує того собачку, якого могла б завести…

— Я дуже чекаю цього моменту… — Тимофій раптом встає зі стільця і стає переді мною на одне коліно, дістаючи з кишені маленьку коробочку. — Я хочу, щоб ти переїхала до мене не просто як моя дівчина… Я кохаю тебе, Ярино, — він розкриває коробочку і я бачу обручку. — І дуже хочу, щоб ти стала моєю дружиною. І ми всі були офіційною родиною. Щойно ти розлучишся. 

Я відчуваю, як в мене дихання перехоплює від щастя. Дивлюся на нього, а на очі навертаються сльози. 

— Так, я згодна, — кажу, одночасно і плачучи, і сміючись.  — Бо я теж кохаю тебе...

Він одягає мені на палець обручку і цілує мою руку. А потім встає з коліна і цілує мене вже в губи, обіймаючи.

Я відповідаю на поцілунок, мені так добре поруч із ним. Якби він міг залишитися з нами назавжди, а не їхати зараз додому. Якби він поїхав з нами до мами і познайомився з моїми рідними… Але поки що не час, я спершу маю поговорити з мамою, розповісти про Олега, а вже потім, може наступного разу, і Тимофій поїде з нами? 

— Залишишся в мене?  — запитую, дивлячись йому в очі. 

— Марта не засмутиться, якщо прокинеться, а я все ще тут? — він усміхається, обіймаючи мене 

— Думаю, вона буде рада, — відповідаю я. 

— Тоді я залюбки залишусь… — на цих словах він подається вперед і знов цілує мене…

***

— Мамо, чому я маю мовчати про тата? — запитує Марта, коли ми вже підходимо до будинку бабусі. — Це неправильно.

— Я хочу сама все розповісти, — кажу я. — А тоді вже тобі не треба буде мовчати. Просто я хочу поговорити з бабусею наодинці, а не при гостях. 

— Добре, — вона зітхає. — Тоді розкажи… — вона бере мене за руку і зазирає мені в очі. — Тато справді не повернеться?

— Я спробую його пошукати, — відповідаю я. — Але поки що, ти ж бачиш, він не дзвонить і не приїздить… Може, хтось із його друзів в курсі, де він, я запитаю в них, добре? 

— Думаєш, він більше не любить мене? — Марта зазирає мені в очі.

— Можливо, він десь далеко, — кажу я. — Але він обов’язково дасть про себе знати, бо ти його донька, він не може отак взяти й покинути тебе. 

— Добре, — вона киває. — Але якщо він повернеться… Я б дуже хотіла, щоб ми знов були родиною, як раніше. Може, Тимофій і непоганий, але все ж він не мій тато… І це ніколи не зміниться.

— Марто, сонечко, я кохаю Тимофія, — кажу я. — Якби я жила з татом, як раніше, то це був би обман. Мабуть, з цього б не вийшло нічого хорошого…

***

— Доню, я така рада, що ти приїхала, — мама обіймає мене після того, як вдосталь пообіймала Марту.