29. Я більше не відкладатиму життя на завтра!

Наступного дня відводжу Марту до садочка, а сама йду на роботу. Потрібно починати готуватися до нового навчального року. 

Якось так незвично, немов минуло не пару місяців, а набагато більше часу, відколи я востаннє переступала поріг школи. 

Заходжу до свого кабінету, тут потрібно навести лад після ремонту, всі книги, навчальні посібники, малюнки, складені в шафу, парти зсунуті в куток. Трохи сумно, що літо закінчується. От і Марта стане школяркою. А Олег так і не з’явився, може, він уже зовсім не повернеться? 

Треба буде дізнатися, як подати на розлучення, коли людина зникла. Чи треба подавати в розшук? Зовсім не в курсі. Думаю, що потрібно спершу розпитати його батьків, друзів, може, вони щось знають. Але мені трохи страшно, що вони самі почнуть допитуватися, що сталось, а я б не хотіла розповідати всі подробиці із його програшем..  Якби можна було якось записати цю сумну історію на одну життєву сторінку і чим скоріше перегорнути її. Й більше не згадувати… 

Та, на жаль, наше життя так влаштоване, що доводиться знову й знову повертатися до того, що згадувати не хочеться. От і зараз лунає телефонний дзвінок, я дістаю з сумки мобільний і бачу, що це мама. 

Востаннє я з нею розмовляла ще коли ми тільки повернулися додому. Я борюся зі спокусою не брати слухавку і потім сказати, що не чула дзвінка. Але ж вона така наполеглива, що дзвонитиме знову й знову, поки не доб’ється бажаного. 

Зітхаю і відповідаю на дзвінок. 

— Алло, Ярино, нарешті! Я вже думала, що ти проігноруєш мій дзвінок, — каже вона заклопотано. — Як ваші справи?

— Добре, — кажу я. — От вийшла на роботу сьогодні перший день. Треба готуватися до нового навчального року. Марта в садочку. 

— Ви так і не приїхали до мене за все літо. Хоча б на мій ювілей будете? Він вже в суботу, — нагадує мама. 

— Добре, приїдемо, — думаю, що зовсім забула про її запрошення. Стає сумно, що не зможу провести цей день з Тимофієм. Але й брати його з собою не наважуся.  — Що ти хочеш в подарунок? 

— Тільки побачити вас з Мартою та Олегом, нічого більше. Це вже буде найкращий подарунок, — говорить мама.

— Ой, Олег не зможе приїхати, він ще не повернувся, — кажу я, очікуючи нову купу запитань, на кожне з яких я не маю відповіді. 

— Як так? Вже так багато часу минуло! У вас щось сталось? — починає розпитувати вона. — Дай мені поговорити з Мартою!

— Вона в садочку, — повторюю я. — Приїдемо в суботу, поговоримо. 

Думаю, чи сказати їй, що я збираюся подавати на розлучення? Може, краще все ж не по телефону? 

— Добре, — вона зітхає. — Тоді буду чекати на вас.

— Передавай тату привіт, — кажу я бадьоро, рада, що вона не розпитує де Олег і чого не зможе приїхати. Коли буду з нею віч-на-віч, то розповім усе, і тоді нарешті гора з пліс звалиться, хоча б частково…

— Але коли ти приїдеш, ти мені все розкажеш, бо я відчуваю, що ти щось приховуєш, — додає мама. 

— Так, обов'язково, — я усміхаюсь. — До зустрічі, мамо. 

Ми прощаємось і дзвінок переривається. 

***

Після роботи, я, як завжди, збираюся в супермаркет по продукти, і раптом мої ноги самі несуть мене в магазин, де продається все для художників. 

Я незчулася, як виходжу з магазину з пакетами покупок. Раніше пошкодувала б купувати все це, адже це не засоби першої необхідності. Можна прожити без нових фарб, полотен чи мольберта. Але тепер я кажу собі, що вже не буду відкладати життя на потім. Хтозна, що чекає на нас завтра, тому потрібно прямо сьогодні робити те, що приносить задоволення…