26. Повернення додому

— Не звертай уваги, — кажу я Тамарі. — У Марти бурхлива фантазія. 

— Але це правда! — супиться вона. 

— Марто, я ніколи нічого у вас не заберу, — говорить Тимофій, сідаючи перед малою навпочіпки і зазираючи їй в очі. — Обіцяю. 

— І маму не забереш? — питає вона зі сльозами на очах. 

Я дивлюсь на Тамару і думаю, ну чому ми зустріли саме її. Тепер вона розповість про нас усім своїм знайомим…

— Мама — вільна людина. Я хочу бути з нею, ти ж знаєш, я кохаю її. Але вільну людину не можна забрати, — пояснює Тимофій. — Це буде її вибір.

— Марто, ми хотіли десь перекусити, — кажу я їй. — Здається, все купили, то може підемо в ресторан? 

— Добре, — не дуже охоче каже вона. 

Тамара дивиться на мене: 

— Може, тобі потрібна якась допомога? 

— Та ні, все нормально, — кажу я. — Не хвилюйся. Трохи складно звикнути до нової обстановки, — я киваю на Марту. 

Тамара теж киває, але все одно дивиться з якоюсь підозрою. Потім дістає мобільний і набирає в ньому щось. Телефон в моїй кишені дзвенить.

— То я просто перевіряла, чи в тебе той самий номер, — вона усміхається.

— Так, той самий, дзвони, якщо щось потрібно, — я усміхаюся. — Добре, ми йдемо вечеряти, передавай привіт Саші…

Коли ми вже відходимо на безпечну відстань, я кажу Тимофію:

— Я думала, вона дзвонить в поліцію…

— Вам варто повернутись, — Тимофій зітхає, потім дивиться на Марту: — Ти ж завжди хотіла повернутись додому, так? 

— Так, — каже вона дещо з викликом. — Нам треба повернутися додому. 

— Але я все одно буду кликати твою маму на побачення, — Тимофій зазирає їй в очі.

— І коли тато повернеться, теж будеш кликати? — запитує Марта. 

— Так, — киває він. — Бо я кохаю її. Твоя мама має обрати когось одного. Хоча, як ти бачиш, твій батько втік.

— Якщо ти кохаєш маму, то маєш це довести, — каже вона, дивлячись йому в очі. 

— Хіба я щодня не доводжу це? — він зітхає. 

— Ти маєш пробачити татові його борг, — відрізає вона. — Тоді доведеш, що справді її кохаєш. 

— І тоді ти не будеш проти, що ми з твоєю мамою зустрічаємось? — він зазирає їй в очі.

— Не буду, — вона усміхається. 

— Добре, — Тимофій киває. — Я пробачаю твоєму батькові його борг. Більше він мені нічого не винен. 

— Дякую, — кажу я. 

Мені  сумно. Я думаю, що не хочу повертатись додому. Ще кілька тижнів тому я б раділа цій новині, а зараз… 

***

Залишок дня в ТЦ проходить якось зовсім невесело. Точніше, Марта дійсно виглядає радісною, а от ми з Тимофієм… Він весь час такий замислений, майже не говорить, а я думаю про те, чи розкаже Тамара про побачене нашим спільним знайомим. Що про мене подумають? Мабуть, уже перемивають кісточки…

Коли ми повертаємось додому, Тимофій питає:

— Вам дуже довго збиратись?

— Ні,  — кажу я. — Ти прямо зараз хочеш нас відвезти додому? 

— Певно, так буде найкраще, — він киває і відводить погляд.

— Мені буде сумно без тебе, — тихо кажу я. 

— Мені теж, — Тимофій все ж знов зазирає мені в очі. — Але це не означає, що я відступлюсь. Я хочу і далі зустрічатись з тобою. Я кохаю тебе. 

— У нас все буде добре, правда? — я зазираю йому в очі. 

— Сподіваюсь, ми впораємось, — він підходить ближче і бере мене за руку. — Просто почнемо зустрічатись, як всі люди. Спочатку всі живуть окремо, це нормально.

— У нас все не так, як у нормальних людей, — я усміхаюся, але сміх виходить крізь сльози. — Скажи, коли ти не приїхав додому, щось сталося? Тобі загрожує якась небезпека і ти просто хочеш, щоб ми були подалі через це? 

— Мені завжди загрожує небезпека, — він знизує плечима. — Тільки от я, дурень, розслабився останнім часом. Я не кидаю тебе, Ярино, сподіваюсь, ти це розумієш. 

— Я боюсь, що ми поступово віддалились одне від одного, — тепер я уже плачу, не приховуючи цього. — І портрет я так і не домалювала…

— У мене немає людини ближчої за тебе, — він торкається губами моєї щоки. — Я все владнаю, обіцяю. 

Я дивлюся на нього і відчуваю, що попереду чекає щось погане. Може, це я просто накрутила себе? Тому, що не хочу їхати? Але в його очах я теж бачу якусь тривогу, думаю, що він щось приховує, але що? Мені тільки залишається здогадуватися, яка причина такого його раптового рішення…