23. Угода між нами

Мені так сумно чути ці її слова. Стискаю кулаки так, що нігті врізаються в шкіру. Чому життя таке несправедливе! Чому моя дитина має страждати? Але тут же згадую, що Тимофій нас не тримає, ми можемо піти додому. Але чи хочу цього я сама? 

— Я не змушую вас тут бути, більше ні, — він хитає головою і зітхає, а потім дивиться на Марту і продовжує: — Але я дуже хотів би, щоб ви залишились.

— Ти хотів би, щоб залишилася моя мама, — каже вона. — То хай залишається, а я піду до тата! 

— Я хочу, щоб ти теж залишилась. Ви з мамою — родина, частиною якої я і сам хотів би стати. Я не хочу, щоб ви сварились через мене, — Тимофій зітхає.

— А коли тато приїде по нас? Ти нас відпустиш? 

— Твоя мама… Вона має вирішити, з ким вона хоче бути, — відповідає він після невеличкої паузи. — Вона не зможе бути одночасно зі мною і з твоїм татом.

— Вона хоче бути з тобою? — запитує Марта. — І тепер я маю тут жити завжди? Поки ти нас не виженеш? 

— Я вас не збираюсь виганяти, я ж сказав, я хочу, щоб ми стали родиною, — він торкнувся долонею її плеча. — Хочу, щоб ми з тобою подружились.

— І я маю називати тебе татом? — недовірливо запитує вона. 

— Якщо колись захочеш, я буду радий. Але ти не зобовʼязана робити це. Тільки якщо сама захочеш, — пояснює Тимофій. — А так можеш звертатись до мене по імені, на ти.

— А у вас з мамою будуть діти? — продовжує сипати питаннями Марта. 

— Я буду говорити з тобою відверто, як з рівною, — він зазирає їй в очі. — Я б хотів дітей, але навіть якщо це станеться, це нічого не змінить між тобою і мамою. Мама завжди буде любити тебе. Я теж. Знаєш… У мене є одна таємниця, — він зітхає. — Хочеш, розповім?

— Так, — тихо відповідає Марта. 

— Колись у мене мала народитись дитина, — він зітхає. — У мене була дружина, вона завагітніла, але і вона, і наша дитина померли через аварію. Я думав, більше ніколи нікого не покохаю після того. Мені було дуже самотньо. А потім в цьому домі зʼявились ви з твоєю мамою…

— Я хочу ходити в садочок, — каже вона. — А восени мені треба в школу. 

— Я не проти. Я вже сказав твоїй мамі, що ви можете ходити, куди хочете, більше ви тут не замкнені. Ви можете піти в будь-яку мить, але я буду дуже сподіватись, що ви будете сюди повертатись щовечора. Я б хотів цього, — він зазирає їй в очі.

— Добре, — каже вона. І більше не говорить ні слова. 

Я не витримую і зазираю до вітальні: 

— Хочеш подивитися мультики? — запитую у Марти. 

— Хочу, — киває вона. 

— Ходімо знайдемо щось цікаве.

Я беру її за руку і ми йдемо до своєї кімнати. Вмикаю телевізор і запитую: 

— Що тобі сказав Тимофій? 

— Він сказав, що мені можна піти в садочок. І що ми можемо піти, якщо хочемо, — вона зазирає мені в очі. — Але ти все одно не підеш…

— Так, я б хотіла залишитися тут, — я обіймаю її. — А ти ні? Можна просто спробувати…

— Я все одно хочу додому, — Марта зітхає. 

— Давай ми ще трохи поживемо тут і якщо ти все одно хотітимеш додому — підемо додому, — пропоную я. 

— Коли? — вона зазирає мені в очі. — Перед школою? Хоча б за тиждень. Ще є скільки там… — Марта замислюється.

 — Ще місяць, — кажу я. — Давай  поки побудемо тут, але ти будеш ходити в садочок, добре? А перед школою вирішимо, що робити далі…

— Добре, — вона зітхає і обіймає мене. 

Я відчуваю полегшення. Здається, все хоч трохи вирішилося. У нас є час, щоб Марта звикла до нового життя, можливо, перед школою вона вже й сама захоче залишитися тут. Діти швидко звикають до чогось нового… Принаймні я дуже на це сподіваюся…