22. "Це нечесно!"

Коли я повертаюсь до кімнати, Марта одразу підскакує з ліжка. Тут горить настільна лампа, тож все видно.

— Вже дванадцята, — вона з докором дивиться на мене.

— Вибач, — я сідаю на ліжко і обіймаю її. — Трохи затрималася, але постараюсь більше не запізнюватись. 

— Ти знову пахнеш ним, мамо… — Марта надуває губки і насуплюється.

— Доню, я кохаю його, — я дивлюся їй в очі. — Коли кохаєш когось, хочеш бути поряд із ним. Але я ніколи не забуватиму про тебе. Ти завжди будеш дуже важливою для мене. 

— Я важливіша за нього? — вона не відводить від мене погляду.

— Ви однаково важливі, — відповідаю я. 

— Не буває однаково важливих, — вона хитає головою. — Якщо я важливіша, мамо, будь ласка, давай поїдемо…

— Мені буде дуже погано без Тимофія, — кажу я тихо.  — Ти хочеш, щоб мені було дуже сумно?

— Ти не розумієш, що через нього дуже погано мені? — відповідає вона питанням на питання. — Я хочу додому… Він — не мій тато. І ніколи ним не стане.

— Може, ви ще подружитесь, — я відчуваю, що на очі навертаються сльози. — Я не кажу, що ти маєш відмовитись від тата, просто спробуй не думати про Тимофія погано. Він не хоче тобі зла. Навпаки, хоче бути твоїм другом…

— Це ти цього хочеш, думаю, йому на мене абсолютно все одно, — не погоджується вона і лягає в ліжко, відвернувшись. 

Я лягаю поруч і обіймаю її.

— Зовсім не все одно, я знаю це, — шепочу їй на вухо. — Погодишся завтра поговорити з ним? Він усе тобі розкаже…

Марта не відповідає. Тільки посувається трохи ближче до мене і вдає, що вже спить. 

Я зітхаю і теж заплющую очі. Але в мене в голові все прокручуються і прокручуються спогади про сьогоднішній день. Мені хочеться грітися біля них, як біля теплого багаття у зимову холоднечу...

***

На сніданку Марта поводиться спокійно. Ми всі сидимо за одним столом, я перекидаюсь з Тимофієм парою фраз. Коли ми вже допиваємо чай, Тимофій каже:

— Марто, можна поговорити з тобою наодинці? Це займе не більше пари хвилин.

 — Про що? — підозріливо запитує Марта. — Будеш сварити мене? За капці? 

— Ні, — він хитає головою. — Обіцяю, що не буду сварити. Ми просто поговоримо, добре?

 — Добре, — каже вона після деякої мовчанки. 

Тимофій встає з-за столу і киває Марті: 

— Пройдемо до вітальні.

Вона киває, вони виходять до сусідньої кімнати, а я стаю під двері і прислухаюсь.

— Марто, ти знаєш, що таке кохання?

 — Так, — каже вона. — Коли чоловік і жінка кохають одне одного, то вони одружуються. І в них народжуються діти. 

— Коли кохаєш людину, хочеш бути поруч. Хочеш, щоб вона була щаслива і сам щасливий просто від того, що вона поруч, — говорить Тимофій. — Я дуже щасливий, коли твоя мама поруч. 

— Але в мами є тато, — каже вона нерішуче.  — І я. 

— Мама завжди буде любити тебе. На це ніяк не вплине те, чи буде вона зі мною, чи з татом, — він на мить замовкає, а потім продовжує. — Я б дуже хотів, щоб ми з тобою поладнали, бо і ти, і я, ми обоє любимо твою маму.

 — Значить, ми не повернемось додому, будемо жити тут завжди? — голос Марти тремтить.  — Раз ти хочеш, щоб вона завжди була поруч із тобою…

— Я більше не тримаю вас під замком. Я просто сподіваюсь, що вона так само, як і я, хоче бути поруч, — відповідає Тимофій. — Я постараюсь зробити так, щоб ваше життя тут було щасливим.

 — А тато? Якщо він повернеться, а нас немає…

— Твоя мама… — він знов замовкає, але врешті-решт каже далі: — Вона обрала мене. І я сподіваюсь, це назавжди. 

 — Це нечесно! — вигукує Марта, і від болю в її голосі я вся здригаюся. — Мене ніхто не спитав, а я не хочу тут жити! Хочу додому!