20. "Ти як він"

Зранку коли ми приходимо на сніданок, Тимофій вже сидить за столом. Щойно він бачить нас, встає зі стільця і усміхається:

— Здається, вчора хтось попрацював над дизайном моїх капців, — він демонстративно показує нам свої капці, які тепер були не сині, а якогось сіро-буро-малинового кольору. 

Я розгублено дивлюся на нього, а тоді мені доходить. Повертаюся до Марти:

— Це твоїх рук справа? 

— Він же подарував мені фарби, — каже вона з викликом, ткнувши пальцем в Тимофія. — Я просто їх використала.

— Марто, так не можна, — кажу я. — Вибачся, будь ласка.

— А йому що, не подобається? Я так старалась! — додає вона награно.

— Недобре говорити про людину в третій особі в її ж присутності, — це вже каже Тимофій, підходячи ближче до нас і дивлячись прямо на Марту.

Марта насторожено дивиться на нього, видно, що вона боїться, але все одно вигукує:

—  Ти поганий! Ненавиджу тебе!

— Марто, навіщо ти таке робиш? — я обіймаю її. — Я ж знаю, що ти хороша дівчинка..

— Я ненавиджу його! Краще б він не зʼявлявся в нашому житті! — вона рюмсає. 

Тимофій стоїть в розгубленості і дивиться на неї, а потім каже:

— Мені шкода.

— Вибач, будь ласка. — кажу я.  — Марто, давай підемо до себе, ти заспокоїшся, а тоді ми повернемось. 

— Сідайте снідайте, я сам піду, мені все одно вже час їхати на зустріч, — Тимофій зітхає і додає: — До вечора, — а потім виходить з кухні. 

Я дивлюся на Марту:

 — Чого ти хочеш цим добитися? Щоб я була нещасливою?

— Хочу, щоб він нарешті відпустив нас! Щоб ми поїхали! 

 — Марто, ми винні йому багато грошей, — кажу я. — Тато винний, але він хтозна-де, і віддавати треба нам…

— Тому ти будеш віддавати йому себе? Але я не продамся, я не буду з ним ввічливою, бо я його ненавиджу!

Мені так боляче від цих слів. Я почуваюся винною перед нею, винною в тому, що моя дитина так страждає. Мабуть, я маю просити Тимофія відпустити нас додому, думаю, він не відмовить. Але мені так хочеться ще хоча б трохи побути поряд із ним. Я відчуваю, що коли ми поїдемо з цього будинку, то навряд чи ще колись побачимось. 

 — Їж, — кажу я, не дивлячись на неї. — Потім підемо до себе. 

Сама не можу їсти, лише п’ю чай і дивлюся на те місце, де сидів Тимофій. Мені так погано, хочеться, щоб він обійняв мене, заспокоїв, сказав, що все налагодиться… Ніби це остання крапля, яка переповнила чашу мого терпіння, починаючи з моменту нашого викрадення. Якась паніка охоплює мене, і я міцно стискаю кулаки, аж нігті впиваються в долоні. Не хочу показати доньці, як мені боляче від її слів…

Марта їсть мовчки. Вона більше не дивиться на мене і нічого не говорить.

Коли ми доїдаємо, я піднімаюсь зі свого місця і йду до виходу. Марта, так само мовчки, йде за мною. 

— Хочеш піти на майданчик? — запитую я.  

— Ні, — вона підтискає губи. — Я піду до кімнати. 

 — Добре, — кажу я. 

Йдемо до нашої кімнати. Я почуваюся якоюсь спустошеною, немов у мене раптом зникли всі сили. Лягаю на ліжко і відвертаюся до стіни. Сльози знову біжать по щоках. Мабуть, я погана мати, погана дружина, погана людина… Але хіба я винна в тому, що хочу бути хоча б крапельку щасливою? Хоча б на короткий час? 

***

— Марто, мені треба зараз ненадовго піти, ти не будеш робити дурниць? — запитую я увечері. 

— Минулого разу я пофарбувала його капці якраз коли ти була з ним, — каже вона. — І ти знов йдеш до нього… Я не буду миритись з цим.

— Не думала, що ти така зла, — тихо кажу я. — Що я тобі зробила поганого?

— Поганий він, я роблю погано йому, це справедливо, — вона надуває губи.

— Від того, що ти робиш погано йому, погано й мені, — я зітхаю. — Давай помиримось, — простягаю їй мізинчик. 

— Я з тобою не сварилась, — вона прикладає свій мізинець до мого. — Але з ним примирюватись не буду, як би ти не хотіла.

— Добре, — кажу я. — Просто не роби нічого поганого, домовились? 

— Ні, — вона хитає головою. — Не домовились. Я не буду такого обіцяти.

Я зітхаю.

 — Скоро повернусь, — кажу Марті. — Все ж, я сподіваюся, що ти вже доросла, і  не потрібно тебе замикати в кімнаті, щоб ти не шкодила. 

— Ти вже як він. Ти хочеш замкнути мене ще більше… 

— Я хочу, щоб тобі було добре, — я обіймаю її. — Але повір, якщо ти знову викинеш якогось коника, це нічого не змінить… Я все одно кохаю Тимофія, а він мене… Я не буду тебе замикати, буду думати, що ти доросла і розумна дівчинка, і не скоїш дурниць. Я довіряю тобі.