Розділ 1. Зайва відповідь

Коли третя резервна дуга засвітилася замість другої, Лея встигла подумати дві речі: мідь із учорашньої поставки таки була гіршою, ніж запевняв комірник, і професор Берн знову матиме рацію щодо її самовпевненості.

Після цього думати стало ніколи.

Вона смикнула вниз важіль скидання, але той зупинився на півдорозі. Під скляним ковпаком густішало синє світло, і тонка нитка розряду вже бігла вздовж срібного шва до накопичувача. За сусіднім столом хтось вилаявся й відступив. Лея вперлася підошвою в нижню перекладину стенда та натиснула обома руками.

Важіль піддався з сухим клацанням. Залізний контур ковтнув надлишок, світло під ковпаком згасло, а з-під нижньої панелі потягло запахом гарячого лаку.

— Варен, ви знову економите на запобіжниках? — озвався професор із другого кінця лабораторії.

Лея розтиснула пальці. На долонях від руків’я лишилися дві червоні смуги.

— Я перевіряла ручне відведення.

— Тепер перевірили. Вдало? — Берн кивнув на важіль, що застряг унизу.

— Воно ж спрацювало, — додала Лея, хоча власні долоні переконували гірше за слова.

Берн зняв окуляри, оглянув їх проти вікна й витер краєм темно-зеленої краватки. Лея вже шкодувала, що додала останню фразу.

— Після того, як заклинило, — уточнив він. — На Відкритих Вежах за вашим столом стоятимуть люди, які розрізняють ці два випадки.

Професор мав неприємну звичку не підвищувати голосу саме тоді, коли хотілося, аби він краще накричав і пішов. Лея нахилилася до панелі. На третьому мідному контакті проступила темна цятка.

— Заміню важіль і передивлюся весь блок до вечора.

— До шостої. О пів на сьому лабораторну магістраль вимикають для фестивального налаштування.

Він рушив далі між рядами столів. Студенти поверталися до роботи, заговорили інструменти, знову зашелестіли креслення. На подвір’ї за високими вікнами монтували арку Тижня Відкритих Веж: латунні літери повільно підіймалися вздовж будівельних тросів, а двоє робітників унизу сперечалися, на якій висоті слово «королівська» перестає скидатися на помилку гравера.

Лея стягнула захисні рукавички й перевірила годинник. Було за чверть четверта. До вимкнення мережі — близько трьох годин. До приїзду представників Міського бюро — чотири дні. До миті, коли їй доведеться повідомити батькові, що вона подалася на співбесіду у Вельгарі, — невизначено довго, якщо й далі вдавати, що відповідний день ще не настав.

Вона саме від’єднала пошкоджений контакт, коли на стіні задзвенів лабораторний телефон. Білий кристал у латунній оправі спалахнув двічі — зовнішня лінія.

— Варен! — гукнула лаборантка. — Равенфорд. Уже втретє.

Лея поклала викрутку. Дзвінки з дому рідко приходили серед робочого дня: хвилина через міжміську станцію коштувала стільки, скільки два обіди в їдальні. Якщо мати телефонувала втретє, вона або мала важливу новину, або вважала важливою новиною колір стрічок для Тесиної нової вивіски. Й обидва варіанти вимагали термінової відповіді.

— Мамо?

Кристал зашипів, у слухавці дзенькнуло далеке з’єднання.

— Нарешті! Леє, у вас там що, весь факультет вирішив не брати слухавку? Я вже подумала, що та ваша мережа знову впала.

— Мережа працює. Я в лабораторії.

— Тоді не заважатиму. Ми приїдемо в четвер ранковим, а не в суботу.

Лея глянула на календар над телефоном. Четвер був післязавтра.

— У четвер?

— Орлан домовився забрати кристали зі столичного складу, тож нема чого кататися двічі. Селіна теж із нами. Теса спочатку вередувала через замовлення, але я сказала: молодша сестра один раз випускається.

У слухавці затріщав папір. Мірена, без сумніву, тримала список — мати не повідомляла новин, не перетворивши їх на план дій.

— Я ж казала, що на цьому тижні майже не матиму часу, — Лея стишила голос. За сусіднім столом першокурсники з ефірної механіки дуже старанно не слухали. — Демонстрація, захист попередніх розрахунків, зустрічі з роботодавцями…

— Ми й не вимагатимемо, щоб ти сиділа з нами. Побачимо Академію, допоможемо. Ровен чудово розбирається в польових накопичувачах, він гляне на твій проєкт.

Викрутка, залишена на краю столу, скотилася на підлогу, та Лея по неї не нахилилася.

— Ровен теж їде?

— Звісно. Його батько віддає нам партію скла, а хлопець давно хотів побачити Вежі. Ви з ним у дитинстві так добре ладнали. Пам’ятаєш, як розібрали водонагрівач і затопили комору?

Лея пам’ятала ще й те, що їм було по десять, Ровен плакав над зіпсованим клапаном, а провину вони поділили тільки після того, як Орлан знайшов у доньчиній кишені потрібний гвинт.

— Мамо, ми з Ровеном не бачилися сім років.

— От і побачитеся. Він серйозний, працює з батьком, думає розширювати майстерню. У Равенфорді зараз нелегко, зате своє діло є своє. Коли ти повернешся, удвох із батьком ви таке зробите… Орлан уже звільнив тобі дальній стіл і замовив нову креслярську дошку.

Навколо Леї тривала лабораторія: хтось налаштовував оптичне скло, хтось просив передати щипці, під стелею рівно гули витяжні руни. Її власний стенд стояв за три кроки — недосконалий, з обгорілим контактом, але більший за все, що вміщалося на дальньому столі в батьковій майстерні.