Знайомство

— Станція «Хрещатик», — механічно пролунав жіночий голос. — Перехід до станції «Майдан Незалежності».

Ольга стрепенулася й поглянула на розгорнутий блокнот на колінах та ручку, що ледь не вислизнула з пальців. Здається, вона відключилася дорогою. Зрештою, нічого дивного. Поєднувати виснажливу інтернатуру з доглядом за немовлям — завдання на межі людських можливостей. До постійного браку сну через нічні капризи малої додалися добові чергування, ненормований графік, нескінченні операції та важкі пацієнти в гнійному відділенні.

Жінка гарячково схопилася на ноги. «Моя зупинка! Треба перейти на іншу лінію!» Вона кинулася до виходу, пробиваючись крізь щільну стіну пасажирів, які саме заходили у вагон. Варто було вискочити на платформу, як за спиною з гуркотом стулилися двері. Потяг рушив, обдавши її різким підземним протягом.

Застигнути посеред проходу столичного метро було поганою думкою. Навколо вирував невпинний натовп: заклопотані люди мчали вперед, втупившись у екрани телефонів чи загрузнувши у власних думках. Цей живий потік підхоплював тебе, мов тріску, нестримно несучи за собою — або до ескалаторів на вихід, або вглиб до переходу на іншу гілку метро.

У довгому підземному переході чоловік вигравав на гітарі, а навпроти старенька бабуся пропонувала перехожим в’язані шкарпетки. Ольга майже бігла, сподіваючись встигнути на найближчий рейс і не гаяти часу на платформі. Як завжди працював лише один ескалатор, до якого вишикувалася величезна, млява черга. Сусідній був вимкнений, і лише поодинокі пасажири зважувалися спускатись ним пішки. Ольга без вагань кинулася сходами, що не рухалися, — усе заради того, щоб на кілька хвилин швидше опинитися вдома, міцно притиснути до себе малу Аріну й вдихнути її рідний, солодкий дитячий запах.

Проте на півдорозі знизу донісся глухий гуркіт потяга, який уже рушав зі станції. Жінка розчаровано зітхнула. Що ж, доведеться чекати наступного. Платформа стрімко заповнювалася пасажирами. Погляд Ольги зачепився за руду кішку, яка ластилася до ніг дівчини в яскраво-жовтій сукні. Тварина здалася неймовірно знайомою — точнісінько як Манька, улюблениця мешканців будинку, де Ольга орендувала кімнату в студентські роки. Раптом киця розвернулася й упевнено рушила просто до неї. Вона притулилася головою до її ніг і заглянула в обличчя великими зеленими очима, вимагаючи ласки. Ольга нахилилася й ніжно провела долонею по шовковистій спинці. Тієї ж миті оглушливе ревіння потяга, що вилітав із тунелю, злилося з різким свистом у вухах, і світ навколо поглинула чорна темрява.

— Ви мене чуєте? З вами все гаразд? — крізь глуху пустку пробився приємний баритон.

Ольга розплющила очі й натрапив на стривожений погляд незнайомця. У пальці знову ткнувся холодний вологий ніс — Манька крутилася поруч.

— Що... що сталося? — пробомотала вона, намагаючись зібрати думки до купи.

На тротуарі поруч лежала її розкрита сумка, а навколо віялом розсипалися конспекти.

— Я проходив поруч, — пояснив чоловік, — Бачив, як ви присіли до кішки, а в наступну секунду впали на підлогу. Скільки пальців показую? — він виставив уперед руку.

— Три, — Оля потерла скроню, де вже починав пульсувати тупий біль, і спробувала підвестися.

— Повільно, не робіть різких рухів. Давайте я вам допоможу.

Коли вона сіла, світ перед очима все ще злегка йшов обертом. Повільно кліпнувши кілька разів, Ольга нарешті роздивилась незнайомця. Це був приємний чорнявий юнак із глибокими темно-карими очима й променистими зморшками біля кутиків очей — ознакою того, що він любить сміятися. Хлопець пильно вдивлявся в її обличчя, наче намагався прочитати думки. Потім упевнено звівся на ноги, простягнув руку й допоміг піднятися. Ольгу хитнуло, і він миттю підхопив її під лікоть, не даючи впасти. Переконавшись, що дівчина більше не втрачає рівновагу, присів і швидко склав розсипані конспекти назад у сумку.

— Ходімо, — він лагідно, але міцно взяв її за долоню й потягнув за собою.

— Зачекайте... Куди? Хто Ви взагалі такий?

Незнайомець озирнувся й усміхнувся. На щоці проступила ледь помітна ямочка.

— Вам терміново треба пообідати. Я не відпущу вас, поки особисто не пересвідчуся, що Ви безпечно дійдете додому. Ви студентка, авжеж? Мабуть, від самого ранку не їли, а надворі вже вечір. А щодо того, хто я... — його обличчя осяяв неймовірно теплий, сонячний усміх. — Хто знає, можливо, ваш майбутній чоловік.

Усе ще трохи вагаючись, Ольга пішла слідом за своїм рятівником. Вони зазирнули в затишну кав’ярню за рогом — ту саму, де вона іноді купувала найсмачніші в місті брауні, аби хоч трохи підсолодити собі життя після виснажливих іспитів. Новий знайомий виявився інженером у фірмі, яка розробляла медичне обладнання. Розмова з ним лилася так невимушено й легко, що Ольга геть утратила лік часу. Коли за вікнами густо засутеніло,  схаменулася й почала гарячково збиратися, ніяково дякуючи за вечерю та прекрасну компанію. Проте юнак категорично відмовився відпускати її саму й наполіг, що проведе до дверей.

До її під’їзду вони йшли вже рука в руку. Біля вхідних дверей стояв невеликий дерев’яний будиночок, у якому рудим клубочком дрімала Манька.

— Ну що ж, дякую за порятунок, смачну вечерю і... за цей чудовий вечір, — щиро усміхнулася дівчина.

— Сподіваюся, під час нашої наступної зустрічі обійдеться без непритомності, — підморгнув він. — Бо я, чого доброго, звикну до ролі лицаря на білому коні.