Крізь час

— Я не хочу яєшні, — бурмоче Марк, невдоволено колупаючи ложкою сніданок.

— Мовчи і їж, — відрубує сестра, так само прискіпливо вивчаючи свою тарілку.

Мама стоїть біля плити, абсолютно чужа до всього, і напружено видивляється щось на подвір'ї. Зазвичай Ольга вже заспокоювала б їх, умовляла й розповідала про користь здорової їжі.

— Ось ти де, люба, — чоловік обіймає її ззаду, ніжно торкаючись губами маківки. — Я сам відвезу дітей до школи. Обіцяють зливу, а твій «Форд» вередує в сиру погоду. Не хочу, щоб ти заглухла посеред дороги.

— Так, добре, — відсторонено відповідає вона, навіть не обертаючись.

Треба не забувати, що все це — несправжнє, що її родина чекає десь там. Треба тільки знайти зайву деталь у цьому дні, й вона повернеться.

На задньому плані лунають звичні звуки: діти тупотять, хапаючи рюкзаки та куртки, важко зачиняються вхідні двері. За мить на подвір'ї оживає й басовито гуде мотор мінівена, а колеса з хрускотом рушають по гравію.

Ольга оглядає кухню. Усе як завжди: безлад на столі, недоїдений сніданок, одяг, який діти залишили на півшляху до коридору, Марків ведмедик, кинутий біля холодильника, і магніти, що хаотично обліпили дверцята.

Щось зблиснуло. Ольга підійшла ближче. Керамічний магніт із підковою. Цього не мало тут бути. Аріна розбила його, коли намагалася дістати щось із верхньої полиці. Це було кілька років тому, Марк тоді був ще зовсім маленьким.

Невже це і є та деталь, що відділяла її від близьких? Весь цей час прямо у неї перед очима? Не вагаючись, Ольга потяглася до магніту. Тільки-но пальці торкнулися керамічної поверхні, її оглушив різкий свист. Усе навколо закрутилося, і жінку огорнула суцільна темрява.

— Мам, вставай, — лунає дитячий голос, і хтось м'яко штовхає її за руку.

Обережно розплющивши очі й спершись на лікоть, Ольга непевно сідає і оглядається. Її дім, її кухня... Холодильник, обліплений дитячими малюнками.

— Мам? — чується наляканий вигук.

Жінка переводить погляд на малого. Поруч сидить Марк, але зовсім крихітний — на вигляд років чотири, не більше. Хлопчик пильно дивиться на неї своїми великими очима й не розуміє, чому мама мовчить. Він знову тягнеться маленькими пальчиками до її руки.

— Я хочу обійнятися, — малюк заглядає їй в обличчя, наче питаючи дозволу.

Ольга сумно всміхається і пригортає до себе його тепле тільце. Як добре знову бути поруч із ним! Відчувати, як маленькі ручки обплітають шию, чути його розмірене дихання.

— Давай збирати пазл? — уже зі щасливою усмішкою хлопчик тягне маму за собою, закликаючи підвестися й піти до дитячої кімнати.

— А де Аріна? — нарешті знайшовши в собі сили говорити, запитала Ольга.

— У школі, звісно, — кинув малий і, навіть не обертаючись, побіг до своєї кімнати.

— Чому ж ти тоді вдома?

— Мамуль, ти що, забула? — хлопчик здивовано знизав плечима. — Я ж захворів, і ти дозволила мені залишитися вдома з тобою.

Проте Марк зовсім не виглядав хворим. Жвавий, занадто активний і веселий. Він миттю дістав потрібну коробку й розсипав кольорові деталі на столі, після чого присунув маленький стільчик і вмостився на ньому.

— Сідай, допомагай мені.

Ольга сіла поруч на підлогу й спостерігала, як хлопчик, висунувши від зосередженості кінчик язика, шукає потрібні шматочки пазла. Вона так скучила за ним отаким — маленьким. За часом, коли можна було пригортати його до себе й не чути у відповідь: «Не чіпай мене», «Мені не потрібні обійми», «Мам, я вже дорослий». Жінка потягнулася до сина й ще раз міцно обійняла. Кімнатою прокотився дзвінкий сміх Марка.

— Ти якась дивна сьогодні, — всміхнувся. — Не поспішаєш на роботу, постійно обіймаєшся.

— Я просто дуже тебе люблю, — відказала мама й ніжно поцілувала його в щоку.

Вона підвелася й почала розглядати полиці з книжками.

— У мене є краща ідея, — Ольга повернулася до столика, щоб побачити реакцію сина. — Як щодо твоєї улюбленої казки про миша-лицаря?

Пазли одразу були забуті, й Марк уже витягав із нижньої полиці яскраво-жовту книжку. Вони залізли на ліжко. Хлопчик пригорнувся до мами так, щоб було добре видно малюнки, й уважно слухав історію, яку й сам уже міг би розповісти напам'ять. Через двадцять сторінок Ольга почула тихе сопіння — син заснув. Вона обережно встала, щоб не розбудити його, вкрила ковдрою і тихо підійшла, аби повернути книжку на місце.

На полиці увагу привернула рожева палітурка. Не може бути! Це улюблена книжка Аріни про фей, яку вони загубили під час переїзду до цього будинку.

Ольга озирнулася на сонне маля в ліжечку. У такій пастці вона, мабуть, погодилася б залишитися назавжди. Проводити дні з цим маленьким клубочком, чекати ввечері Аріну зі школи, а чоловіка — з роботи... Тут так легко знову стати щасливою, розчинитися в дитячих обіймах і нарешті відчути себе потрібною.

Але ні. Вона потрібна не цій ілюзії. Її чекає справжня родина, її реальні діти. Які вони зараз там, без неї? Чи захочуть Марк та Аріна колись знову пригорнутися до неї, чи так само відштовхуватимуть, повторюючи, що вже дорослі?