Не твоя

Наступні кілька днів стали для Едіти майже нестерпними. Дмитро прокидався раніше за неї, питав, як вона спала, забирав із рук важкі пакети, читав щось у телефоні про перші тижні вагітності й раптом почав помічати речі, на які раніше не звертав уваги. Він купив фолієву кислоту, хоча Едіта й без нього знала, що їй потрібно приймати, приніс фрукти, які вона навіть не просила, і одного вечора серйозно запитав, чи можна їй пити каву. Його турбота не тішила — вона душила. Кожне його «тобі зараз не можна хвилюватися» нагадувало, що найбільша причина для хвилювання ходить поруч із ним по квартирі й мовчить. Едіта кілька разів намагалася почати розмову, але щоразу Дмитро говорив щось про дитину, і слова застрягали в горлі. Вона могла приховати правду від Антона, могла не сказати йому нічого й переконувати себе, що цього разу захищає дитину, але дозволити Дмитрові дев’ять місяців чекати на народження дитини, знаючи те, що знала вона, виявилося понад її сили.

Увечері Дмитро сидів на кухні й гортав щось у телефоні, коли Едіта нарешті сіла навпроти. Він підняв очі й одразу запитав, чи їй погано, бо останніми днями будь-яку зміну в її обличчі пояснював вагітністю. Вона похитала головою й попросила відкласти телефон. Напевно, щось у її голосі змусило його насторожитися, бо він більше не жартував, поклав телефон екраном донизу й уважно подивився на неї. Едіта стільки разів прокручувала цю розмову подумки, добирала слова, вирішувала, з чого почати, але тепер усі заготовлені речення здавалися жалюгідними. Не існувало правильного способу сказати чоловікові, який уже кілька днів живе думкою про довгоочікувану дитину, що ця дитина може бути не його. Вона подивилася на Дмитра, потім опустила очі на власні руки й зрозуміла, що якщо не скаже зараз, то злякається знову. Тому вимовила найкоротше з усього, що могла.

— Дім, ця дитина не твоя.

Кілька секунд він просто дивився на неї, наче не зрозумів значення слів. Потім усміхнувся — дивно, розгублено, майже недовірливо — і перепитав, що вона має на увазі. Едіта відчула, як починають тремтіти руки, й сховала їх під столом. Вона сказала, що рахувала дні, що пам’ятає, коли вони були разом, і що в той період між нею та Дмитром близькості не було. Він усе ще мовчав, але обличчя вже змінилося, і тоді Едіта сказала те, після чого повернути розмову назад було неможливо. Вона зустрічалася з Антоном. Не один раз. Вони почали бачитися потай, і під час однієї з тих зустрічей між ними сталося те, чого не мало статися. Едіта не сказала, що Антон її змусив, не говорила про давнє кохання, образу, самотність у шлюбі чи прірву між нею і Дмитром, бо жодне з цього не змінювало простого факту: вона сама погоджувалася на ці зустрічі й сама переступила межу.

— З Антоном? — нарешті перепитав Дмитро.

Вона кивнула.

— З тим самим?

Едіта знову кивнула.

Дмитро різко встав, і стілець із неприємним скреготом від’їхав назад. Він пройшовся кухнею, зупинився біля вікна, потім повернувся, ніби хотів щось запитати, але передумав. Едіта бачила, як він стискає щелепи, і вперше за всю розмову їй стало по-справжньому страшно — не тому, що він міг щось зробити, а тому, що вона раптом побачила масштаб того, що щойно зруйнувала. Ще кілька днів тому цей чоловік тримав у руках тест і сміявся від щастя. Тепер він стояв за два метри від неї й дивився так, наче вперше бачив жінку, з якою прожив стільки років. Він запитав, скільки це тривало, де вони зустрічалися, чи вона його любить, чи збиралася колись сказати правду. Питання сипалися одне за одним, і Едіта відповідала, хоча кожна відповідь робила тільки гірше. Коли Дмитро запитав, чи Антон знає про вагітність, вона сказала «ні».

— То він трахав мою дружину, а тепер я маю виховувати його дитину?

Едіта здригнулася.

— Я не прошу тебе її виховувати.

— А що ти від мене просиш?

— Нічого.

Вона сама здивувалася, наскільки спокійно це прозвучало. Едіта сказала, що розуміє, якщо після цього він не захоче її бачити, що не збирається триматися за квартиру, звичку чи роки, прожиті разом. Вона не вимагатиме, щоб він пробачив, і не стане переконувати його, що це сталося через проблеми в їхньому шлюбі. Вони можуть розійтися зараз, поки ще не зробили одне одному болючіше. Вона народить дитину сама й не вимагатиме від Дмитра нічого, бо він справді нічого їй не винен. Вимовляючи це, Едіта раптом відчула дивний спокій, наче останні кілька днів ішла до краю високого урвища й нарешті зробила крок. Тепер падіння вже почалося, і боятися було пізно.

Дмитро довго мовчав. Потім дістав із холодильника воду, налив у склянку, зробив кілька ковтків і поставив її на стіл так різко, що вода хлюпнула на поверхню. Едіта чекала, що він скаже збирати речі або сам піде, але замість цього Дмитро сів навпроти й провів долонями по обличчю. Він виглядав раптом страшенно втомленим. Уся лють, яка ще кілька хвилин тому тримала його на ногах, наче кудись поділася. Він довго дивився на свої руки, а потім тихо сказав:

— Я теж тобі зраджував.

Едіта спочатку вирішила, що не розчула.

— Що?

— Я сказав, що теж не святий.

Вона дивилася на нього, чекаючи продовження, але Дмитро мовчав. Тоді Едіта запитала, коли це було, з ким, скільки разів, і раптом почула у власному голосі ту саму лють, яку щойно бачила в ньому. Її навіть розсмішила ця абсурдність: п’ять хвилин тому вона пропонувала розлучитися через власну зраду, а тепер відчувала себе зрадженою. Дмитро сказав, що це не одна випадкова ніч, що певний час у нього була інша жінка, але все закінчилося. Він не став виправдовуватися її віддаленістю чи нескінченними сварками, лише сказав, що зробив те саме, за що зараз хотів ненавидіти її. Едіта підвелася й відійшла до вікна, бо сидіти навпроти нього більше не могла. Вони обоє роками жили в одному домі, вечеряли за одним столом, лягали в одне ліжко, планували дитину й водночас мали цілі шматки життя, про які інший нічого не знав.

— І що ми тоді взагалі робимо разом? — запитала вона.

Дмитро не відповів одразу.