Антон знову поруч

Після тієї зустрічі Едіта кілька разів обіцяла собі, що більше його не побачить. Не тому, що не хотіла, — саме це й лякало найбільше, бо хотіла вона надто сильно, майже так само, як колись, коли могла годинами чекати одного повідомлення й знаходити виправдання кожному його мовчанню. Тепер усе було інакше: у неї був чоловік, дім, спільні роки, фотографії з моря, зимові поїздки в Карпати, звички, які непомітно стали сімейними, і десятки дрібниць, з яких складалося їхнє з Дмитром життя. В Антона теж була сім’я, Марта і двоє синів, про яких Едіта намагалася не думати, хоча саме це виходило найгірше. Їй було соромно навіть перед людьми, які не знали про її існування і перед якими вона формально ні в чому не завинила, але після кожної зустрічі з Антоном відчувала себе так, наче непомітно заходить у чужий дім і забирає звідти щось, що їй не належить. Вона уявляла Марту, яка могла в цей час чекати його додому, телефонувати, питати, чи буде він вечеряти, і від цієї звичайної сімейної буденності ставало особливо нестерпно. Зрада переставала бути красивим словом із романів про заборонене кохання й набувала облич реальних людей. Тому після кожної зустрічі Едіта поверталася додому з твердим рішенням поставити крапку, але достатньо було Антонові написати коротке «Побачимось?», як усі її правильні рішення втрачали силу.

Вони зустрічалися там, де найменше могли натрапити на знайомих, і від цього все, що відбувалося між ними, набувало присмаку чогось неправильного ще до того, як вони встигали зробити бодай щось неправильне. Інколи просто їхали за місто, брали каву на заправці й годинами сиділи в машині, розмовляючи про роботу, знайомих, якісь дрібниці, що трапилися за день, старанно оминаючи єдину тему, заради якої насправді зустрічалися. Едіта ловила себе на тому, що дивиться на його руки, слухає знайомий голос і відчуває дивне повернення в ту себе, якою була багато років тому. Поруч із ним час ніби робив петлю, і між сімнадцятирічною дівчиною та дорослою заміжньою жінкою раптом залишалося зовсім мало відстані. Вона пам’ятала, скільки плакала через нього, скільки разів ненавиділа, скільки ночей переконувала себе, що більше нічого до нього не відчуває, і тепер не могла зрозуміти, чому одного його погляду достатньо, щоб усі ті роки втратили значення. Найстрашніше було навіть не те, що вона досі любила його, а те, що Едіта вже не могла відокремити любов від образи. Вони перемішалися в ній так щільно, що вона сама не знала, чи тягнеться до Антона тому, що він їй потрібен, чи тому, що досі хоче отримати від нього те, чого колись так і не отримала. Можливо, вона любила його, можливо, досі не пробачила, а найімовірніше — і те, й інше жило в ній одночасно.

Особливо боляче було думати про молодшого сина Антона. Едіта ніколи не бажала йому нічого поганого й навіть сердилася на себе за той гострий біль, який виникав щоразу, коли випадково бачила його фотографію, адже дитина не була винна ні в їхньому минулому, ні в рішеннях дорослих. Просто його існування щоразу нагадувало про іншу дитину — ту, яка могла народитися в них з Антоном, але так і не народилася. Вона мимоволі рахувала роки, уявляла, скільки зараз було б їхній дитині, на кого вона могла б бути схожою, якими були б її очі, характер, голос, і щоразу сама зупиняла себе, бо від цих фантазій ставало тільки гірше. Антон став батьком знову, тримав на руках немовля, чув перші слова, бачив перші кроки, жив усім тим, від чого вони колись разом відмовилися, а вона через роки ходила лікарськими кабінетами й намагалася завагітніти від іншого чоловіка. Їй було соромно за те, що фотографія чужої щасливої дитини викликала в ній не тільки тепло, а й біль, образу та страшне питання: чому в нього це життя сталося, а в неї — ні? Розумом Едіта знала, наскільки несправедливим було саме це питання, бо ніхто не забирав у неї материнства навмисно і ніхто не був винен у тому, що сталося потім. Але біль рідко буває справедливим, а ще рідше слухається розуму.

Про аборт вони з Антоном майже не говорили. Ця тема лежала між ними важкою невидимою річчю, яку обоє помічали, але боялися торкнутися, бо тоді довелося б назвати вголос не лише те, що сталося багато років тому, а й усе, що було після. Едіта могла знайти десятки пояснень його тодішньому страхові, вікові, сім’ї, обставинам, навіть власній наївності, але не могла повернути собі роки, протягом яких ходила лікарськими кабінетами й щоразу чула, що начебто все добре, хоча вагітність так і не наставала. Десь дуже глибоко в ній жила образа на Антона за те, що він зміг продовжити своє життя, тоді як вона понесла їхнє спільне рішення далі сама. І водночас саме до нього їй хотілося притулитися, коли ставало нестерпно, наче людина, яка колись завдала найбільшого болю, єдина могла зрозуміти його до кінця. У цьому було щось хворобливе й несправедливе до всіх — до Дмитра, до Марти, до дітей Антона, навіть до них самих. Іноді Едіті здавалося, що вони зустрічаються не тому, що в них раптом з’явилося майбутнє, а тому, що минуле нарешті наздогнало обох і вимагало відповіді. Але коли Антон сидів поруч, усі ці розумні пояснення втрачали сенс, бо вона просто раділа, що він є.

Дмитро відчував, що з нею щось відбувається, хоча нічого не питав. Можливо, саме це мовчання й лякало Едіту найбільше, бо раніше він обов’язково помітив би її відсутній погляд, запитав би, чому вона не спить, притягнув би до себе або хоча б пожартував, намагаючись розвіяти її настрій. Тепер вони могли провести разом цілий вечір і майже не сказати одне одному нічого, крім звичайного «будеш вечеряти?» чи «я завтра затримаюсь». Він сидів у телефоні, вона читала або бездумно гортала стрічку, і часом Едіта піднімала очі й дивилася на чоловіка, з яким прожила стільки років, намагаючись зрозуміти, коли саме між ними утворилася ця тиша. Вона не могла сказати, що не любить Дмитра, бо це було б неправдою, але й назвати те, що залишилося між ними, тим коханням, заради якого хочеться триматися одне за одного, уже не наважувалася. У їхніх стосунках було багато вдячності, звички, спільної пам’яті, турботи, навіть ніжності, яка часом несподівано поверталася в найбуденніших речах. Та десь посеред усього цього лежала прірва, і кожен із них наче облаштував собі життя на своєму її березі. Вони ще залишалися подружжям, але дедалі рідше були чоловіком і жінкою.