Без права на завтра

Після того, як Едіта сказала Антонові про вагітність, вона чекала від нього зовсім не таких слів. Вона уявляла, що він розгубиться, можливо, навіть злякається, але потім вони сядуть удвох і почнуть думати, що робити. У неї не було чіткого плану, не було роботи, скоро треба було звільняти квартиру, а заощаджень вистачило б ненадовго. Та попри все це в ній жила дивна, майже дитяча впевненість, що Антон зараз зможе все владнати. Вона не чекала, що він покине Марту й Матвія, не вимагала від нього розлучення і не мріяла одразу отримати від нього інше життя. Їй було достатньо думки, що він залишиться поруч і не дасть їй самій розбиратися з усім, що раптом обрушилося на неї.

Але Антон зустрів її зовсім не так, як вона собі уявляла. Він вислухав мовчки, поставив кілька запитань, а потім спокійним голосом сказав, що дитину вони залишити не можуть. Едіта дивилася на нього й чекала продовження, ніби після цих слів обов’язково мало прозвучати щось інше. Можливо, «я все вирішу», можливо, «не бійся, я поруч», можливо, хоча б просте «ми щось придумаємо». Але Антон лише дістав гроші й поклав їх перед нею. На аборт. Він зробив це так буденно, ніби йшлося не про дитину, а про якусь проблему, яку потрібно було просто усунути.

Едіта не відразу взяла гроші. Вона дивилася на них і відчувала, як усередині щось повільно холоне. Вона раптом зрозуміла, що весь цей час чекала від нього зовсім іншого. Їй здавалося, що якщо Антон дізнається про вагітність, він нарешті зрозуміє, наскільки вона йому потрібна, і перестане жити між двома світами. А тепер перед нею лежали гроші, які мали вирішити все одним коротким словом. Вона хотіла запитати його, чи йому зовсім не боляче, але не змогла. Лише тихо сказала, що не знає, чи зможе це зробити.

— Тобі зараз не можна залишати дитину, — відповів він.

Ці слова чомусь запам’яталися їй більше за все інше. Не «нам буде важко», не «давай подумаємо», не «я допоможу тобі», а саме це сухе рішення. Едіта повернулася додому з грошима в сумці й довго сиділа на краю ліжка. Навколо стояли коробки, бо вона вже почала збирати речі перед переїздом, на столі лежали оголошення про роботу, а поруч — телефон із номером Антона. Усе її життя раптом перетворилося на безлад із речей, паперів, страхів і одного маленького тесту, який вона не могла змусити себе викинути. Вона плакала тихо, щоб ніхто не почув, і час від часу притискала долоню до живота.

Вона рахувала гроші й розуміла, що Антон мав рацію лише в одному: вона справді не знала, як утримуватиме дитину. Роботи не було, квартиру доводилося залишати, нову ще потрібно було знайти, а заощадження танули з кожним днем. Едіта відкривала сайти з вакансіями й дивилася на вимоги роботодавців, але думка про вагітність одразу ставила перед нею інше питання: хто візьме її на роботу зараз? Вона уявляла, як розповідає про вагітність на співбесіді, й майже чула у відповідь ввічливе «ми вам зателефонуємо». Вона боялася майбутнього, але ще більше боялася залишитися зовсім без грошей і житла. І саме на цій суміші страху, безпорадності та чужого рішення вона погодилася.

У день аборту вона майже не говорила. Дорогою дивилася у вікно й бачила звичайне місто, людей, машини, жінок із пакетами з магазинів, матерів із дітьми. Життя навколо йшло своїм ходом, і від цього їй було ще важче. Вона думала, що для когось цей день нічим не відрізняється від інших, а для неї він назавжди залишиться днем, коли вона попрощалася з дитиною, яку ще навіть не встигла побачити. Коли все закінчилося, вона довго лежала й плакала, не бажаючи ні з ким розмовляти. Їй хотілося, щоб Антон хоча б зателефонував, але телефон мовчав.

Перші дні після процедури Едіта намагалася переконати себе, що найстрашніше вже позаду. Вона повернулася додому, лягла в ліжко й думала, що відлежиться, оговтається, а потім знову почне шукати квартиру та роботу. Але самопочуття ставало дедалі гіршим. З’явилися сильний біль і слабкість, вона майже не мала сил піднятися з ліжка. Одного вечора їй стало настільки погано, що вона злякалася вже не за своє майбутнє, а просто за те, чи зможе прокинутися наступного ранку. Так вона знову опинилася в лікарні.

Палата була холодною й чужою. Едіта лежала під білою ковдрою та слухала кроки медсестри в коридорі, намагаючись зрозуміти, як за такий короткий час вона опинилася тут. Лікарі говорили про ускладнення, призначали обстеження, аналізи й лікування, а вона слухала їх і кивала, хоча половина слів проходила повз свідомість. Їй було страшно, але поруч не було людини, якій можна було б просто сказати: «Мені страшно». Вона взяла телефон і написала Антонові коротке повідомлення, що знову в лікарні. Відповіді не було.

Наступні тижні перетворилися на одну довгу дорогу між домом і лікарнею. Їй ставало трохи краще, потім знову з’являлися проблеми, і вона поверталася до лікарів. Вона вже знала коридори, кабінети, час прийому, запам’ятала голоси медсестер і навіть почала впізнавати людей у черзі. Життя, яке ще недавно складалося з роботи, зустрічей з Антоном і планів на майбутнє, тепер звузилося до результатів аналізів, ліків і лікарняних ліжок. Вона майже перестала шукати роботу, бо спочатку потрібно було хоча б повернути собі сили. Заощадження, які вона берегла на нове життя, тепер ішли на житло, лікування, дорогу й усе необхідне.

А Антон з її життя просто зник. Спочатку Едіта чекала, що він приїде, коли дізнається про її стан. Потім чекала хоча б дзвінка, потім повідомлення, а згодом перестала чекати взагалі. Вона не знала, чи йому хтось розповів, наскільки їй погано, чи він просто не хотів знати. Найбільше боліло те, що вона не вимагала від нього любові, не просила зруйнувати заради неї свою сім’ю. Їй хотілося лише, щоб людина, з якою вона пережила стільки важливого, не залишила її одну саме тоді, коли вона була найбільш беззахисною.

Одного ранку після чергового обстеження Едіта вийшла з лікарні й довго стояла біля входу. Було звичайне життя навколо: хтось поспішав на роботу, хтось говорив телефоном, хтось ніс додому покупки. Вона дивилася на цих людей і думала, що зовсім недавно теж була частиною цього звичайного життя. Тепер їй здавалося, що вона залишилася десь по той бік невидимої межі, після якої вже не могла бути колишньою. Вона поклала руку на живіт і вперше не відчула там нічого, крім порожнечі.