Нічна розмова

Наступного дня Едіта майже не згадувала про вчорашню розмову. Принаймні так вона собі казала. Вона прокинулася, як завжди, поспішила на роботу, дорогою забігла в магазин, відповіла на кілька повідомлень, а потім так захопилася справами, що до вечора майже переконала себе: те вчорашнє «Привіт» нічого не змінило. Просто людина з минулого нагадала про себе. Таке буває. Люди зустрічаються, розходяться, роками не бачаться, а потім випадково знаходять одне одного в соціальних мережах і згадують молодість. У цьому не було нічого незвичайного. Та коли ввечері вона залишилася сама й відкрила телефон, перше, що зробила, — перевірила повідомлення.

Антон мовчав. Едіта відклала телефон і засміялася сама до себе. «Ну от, — подумала вона. — І чого ти чекала?» Вона не збиралася писати першою, хоча кілька разів ловила себе на бажанні набрати хоча б щось просте: «Як твій день?» Але стрималася. Їй здавалося, що після вчорашнього вечора будь-який її крок назустріч буде занадто очевидним. Вона не хотіла, щоб Антон подумав, ніби вона чекала його появи. Та й сама ще не знала, чого саме від нього хоче. Можливо, нічого. Можливо, їй просто хотілося переконатися, що той хлопець із її юності справді існує не лише в пам’яті.

Повідомлення прийшло вже після одинадцятої.

«Не спиш?»

Едіта побачила його не одразу. Телефон лежав на краю ліжка, екран засвітився й згас, а вона саме розчісувала волосся перед сном. Коли помітила повідомлення, кілька секунд просто дивилася на нього. Потім написала:

— Уже майже.

Відповідь з’явилася швидко.

— А я ще не сплю.

— Це я бачу.

— Ти завжди так відповідаєш?

Едіта усміхнулася.

— Як?

— Ніби нічого не відбувається.

Вона перечитала ці слова кілька разів. Не знала, що відповісти, тому написала правду:

— А що має відбуватися?

Антон довго не відповідав. Цього разу пауза була відчутною. Едіта вже подумала, що він вирішив не продовжувати розмову, коли на екрані знову з’явилося його ім’я.

— Не знаю. Просто дивно знову з тобою говорити.

Едіта лягла на подушку й вимкнула світло. У темряві телефон світився єдиним маленьким вікном, через яке в її кімнату повертався хтось із минулого. Вона згадала їхні студентські роки, коридори університету, розмови, які тоді здавалися такими важливими, його погляд, від якого вона соромилася відводити очі, і те особливе відчуття, коли знаєш, що людина старша за тебе, але поруч із нею чомусь не почуваєшся дитиною. Скільки всього змінилося відтоді. Вона вже встигла вийти заміж, розлучитися, пережити речі, про які тоді навіть не могла подумати. А він залишився в її пам’яті майже таким, яким був. Можливо, саме тому теперішній Антон здавався їй одночасно знайомим і зовсім чужим.

— Ти дуже змінилася, — написав він.

— На краще чи на гірше?

— А як думаєш?

— Не знаю. Тому й питаю.

Кілька секунд на екрані не з’являлося нічого. Потім прийшло коротке повідомлення:

— Ти стала ще красивішою.

Едіта завмерла.

Вона могла б відповісти жартом. Могла написати «Оце ти вирішив почати», поставити смайлик і перевести розмову на щось інше. Могла взагалі не відповідати, зробивши вигляд, що не надала словам значення. Але ці чотири слова торкнулися її сильніше, ніж вона хотіла визнавати. Не тому, що їй ніхто не казав, що вона красива. Казали. Але від Антона це звучало інакше. Можливо, через те, що він знав її ще до того, як вона навчилася подобатися собі. До дорослого життя, до заміжжя, до розлучення, до всіх тих змін, які поступово роблять із дівчини жінку.

— Це ти зараз мене підлещуєш? — нарешті написала вона.

— Ні.

— А що тоді?

— Кажу те, що думаю.

Едіта усміхнулася в темряві. Їй раптом стало ніяково від власної усмішки, хоча ніхто її не бачив. Вона відклала телефон, але через кілька секунд знову взяла його.

— А ти майже не змінився.

— Це комплімент?

— Не знаю.

— Тоді прийму як комплімент.

Вона тихо засміялася. Їй подобалося, що він не намагався говорити красиво. Між ними не було великих зізнань, не було розмов про минуле, яке треба було терміново повернути, і навіть не було запитань, на які вона боялася відповідати. Вони просто говорили. Про роботу, про людей, яких обидва пам’ятали, про місто, про те, як швидко минули роки. Антон згадав одну історію з університету, яку Едіта давно забула, і вона не повірила, що він її пам’ятає. Він засміявся й написав, що пам’ятає набагато більше, ніж вона думає.

— Ти взагалі щось забуваєш? — запитала вона.

— Багато чого.

— Наприклад?

— Те, що не хочу пам’ятати.

Едіта більше нічого не написала. У цих словах було щось таке, що змусило її замовкнути. Вона не знала, чи говорить він про неї, чи просто про життя. Не хотіла питати. Деякі речі краще залишати між рядками, поки вони самі не захочуть стати словами.

Годинник давно перевалив за першу ночі. Едіта знала, що вранці буде важко прокидатися, але не хотіла завершувати розмову. Вона давно не відчувала такого дивного стану, коли начебто нічого особливого не відбувається, але тобі добре просто від того, що на іншому кінці екрана є певна людина. Антон теж не поспішав прощатися. Вони замовкали на кілька хвилин, а потім знову знаходили якусь дрібницю, про яку хотілося поговорити. І в якийсь момент Едіта зрозуміла, що вже не читає його повідомлення як повідомлення людини з минулого. Вона знову чує його голос.

— Ти щаслива? — раптом запитав він.

Едіта довго дивилася на запитання.

— Не знаю.

— Чому?

— Бо щастя — це не те, про що легко відповісти вночі.

— А вдень?

— Вдень ми всі трохи більше брешемо.

Антон поставив смайлик, а потім написав:

— Ти зовсім не змінилася.

Цього разу вона не заперечувала.

За вікном починався тихий дощ. Едіта лежала в темній кімнаті, слухала його стукіт по підвіконню й дивилася на екран, де світилася остання фраза Антона. Їй раптом здалося, що минулі роки — це не стіна між ними, а лише довгий коридор, яким вони зараз ідуть назустріч одне одному з різних кінців. Вона ще не знала, куди приведе ця дорога. Не знала, чи варто взагалі кудись іти. Але тієї ночі їй уперше за багато років не хотілося повертатися назад.