Глава 13

     Мурнути та няути наснились Робіну уві сні. Вони товклись, як коти за дверима, махаючи руками, розплетене волосся стояло дибки, а очі в усіх були підведені білим. Розвідник сипав нахабним аборигенам котячий корм, але вони відмовлялись його їсти, принаймні, з підлоги. Але раптом уві сні з'явилась Мері-Єнн, та кишнула розпатланих місцевих. Вони кинулись врозсипну, коли з тіні виступила ящероподібна фігура, та несхвально покачала головою. 

    Сон скінчився різко, залишивши враження недомовленності. Робін почув, які пікає сигнал на пульті, нагадуючи, що час завдавати програму для сніданку. Черга була не його, тому розвідник не рухався. І був правий, тому що через кілька секунд почув, як Ярослава натискає  кнопки, вибираючи меню.

- Сьогодні яка кухня? - спитав Робін, а потім додав. - Добрий ранок.

- Здається, іншопланетна, - відповіла командир Понирко бадьорим голосом, - добрий і тобі, як там, сонце сяє?

- Сонце встало,- відгукнувся з сусіднього ліжка Стівен.

- Хробаки пролізли, - припустив Робін. - Хоча не хробакі, а ссавці. Тому чур я перший в душ!

     Ярослава сиділа на мокрому піску і вперше в житті думала не про те, як би не зіпсувати собі спідницю, або взуття, якщо накотить хвиля. Але на ці планеті і хвилі були спокійні, тихі, такі собі довгі язики, які облизують берег. Командир Понирко думала, як це вони усі так вляпалися, адже наміри спочатку були ну просто ідеальні. Втім, всім відомо, куди зазвичай веде ця файна доріжка.

    Просто майнути з планети вони не могли, навіть "Ластівочці" з орбіти навряд чи дадуть можливість старту. Про капсулу, в якій знаходилась трійця космонавтів, взагалі мови не йшло. 

    Ярослава б покидала камінчики в океан, але пісочний берег був також ідеальним, ніяких зайвих шматків кварцу. З капсули вийшов Стівен, та приєдався до мовчазного сидіння. Хробаки несли вахту, виглядаючі у воді необережну рибу. 

- Не шкода, - нарешті сказав розвідник.

- Ти про що? - спитала Ярослава.

- Про наші пригоди, - з ноткою гордості в голосі  вимовив Стівен. - Тим більше, що вони ще не закінчились. Гарно сидимо, невдовзі смачно поїмо, а потім будемо вирішувати, що робити далі. Хоча б в контексті дня.

- Дякую, мені ці слова були потрібні, - зітхнула дівчина.

- Ти б впоралась сама, - впевнено сказав розвідник, - Але вдвох виходить краще.

- Єй, там, на березі, - Робін вийшов з люка, але для того, щоб звернутися до друзів, йому не потрібно було кричати. - Трубку зніміть!

- Яку ще трубку? - здивувався Стівен.

- Це елемент культурного коду, - пояснила Ярослава, встаючи з піску, - уявляєш, колись для того, щоб зв'язатися з людиною по телефону, потрібно було підняти трубку, та говорити в дірочки.

Гарний жарт, - промовляло обличчя розвідника, - шкода, що жарт.

- Неважливо, - командир Понирко отряхнула пісок зі свого скафандра, - пішли, будемо розбиратися з потомками земноводних.

   На екрані вже маячив Ксет Анкп... або інша ящериця, хто їх там розбере. Посмішка, як і вчора, більше нагадувала оскал, але командир корабля-матки випромінював оптимізм.

- Ранок не забарився, і ссавці слідкують за сонцем, - урочисто промовив він.

Ярослава дуже хотіла спитати, чи не просквозило раптом вельмишановного командира через хвіртку, чи не надуло в голову багато зайвих слів для привітання, але вголос сказала:

- Добре, що ми всі тут непогано влаштувалися.

- Але перейдемо до справ, - сьогодні  Ксет Анкп був вельми небагатослівний, - Ви хотіли побачити диво "шанса на доторк", і ми з задоволенням запрошуємо вас прямо зараз долучитися до процесу.

-" Без смс та регістрації" - подумала командир Понирко.

- Нас всіх? - замість цього спитала землянка.

- Ні, - ящірка вперше з початку розмови втратила рівновагу, - тільки особи жіночої статі можуть приймати участь в ритуалі. -Тому ви -  це конкретно ви, командир Понирко.

- Я? - дівчина обернулась, ніби то тут могла бути ще якась командир Понирко.

- Звісно, ви, - підтвердив командир Ксет Анкп. - Я не бачу ще однієї Ярослави в межах досяжності мого погляда. 

- Парадна форма одягу обов'язкова? - спитала Ярослава, щоб шось спитати.

- Ні, - на диво коротко відповіла ящірка.

- Ну тоді я зараз поснідаю все ж таки, - сказала Ярослава. - Вам же не потрібні голодні обмороки під час проведення ритуалу?

Екран згас, і це була найкоротша відповідь.

    Коли  друзі  почали снідати, Мері-Єнн та Джуєл, які спостерігаючи за розмовою з орбіти, сиділи тихо, як миші, також приєднались до бесіди.

- Щось вони задумали, - підозріло сказала Джуєл.

- Та ставлю на це свіій останній зуб, - відгукнувся Стівен.

-Залиш собі, я повністю згодна, - відгукнулась Мері-Єнн.

- Шось за ніч трапилось,-  вела далі ксенопсихолог, - причому таке, що в них різко змінились плани.

- Мене більше турбує, що коли вони почнуть мурчати свої пісенькі, Ярослава засне, як було минулого разу.

- Я можу, звісно, ввімкнути музику, але чи подіє вона, коли дія вібрації буде настільки інтенсивною. Адже Ярослава буде знаходитись в епіцентрі.

- Мені здається, ми тут переливаємо з пустого в порожне, - сказала Джуєл, - Відмовитись від пропозіції ми не можемо. Скоріш за все. Передбачити, як воно там буде - також. То ж давайте спокійно поснідаємо.

- Точно, бо на порожній шлунок гарні ідеї в мене не приходять, - згодився Стівен.

Через півгодини біля капсули здійснив посадку маленький челнок, мабуть, той, що висадився на планету першим. 

- Точно шось в них сталося, - переконалась Джуєл, - таксі подали. 

Ярослава вийшла з капсули, та неспішно попрямувала к челноку Синів Неба. Не обертаючись, бо вважала це дурною прикметою. Абсолютно беззвучно люк за нею зачинився, і через пару хвилин челнок стартував.

- Ви мене чуєте? - спитала командир Понирко, коли опинилась в приміщенні, яке на челноку було призначене для керування. Там нікого не було, тому Ярослава зайняла крісло, спостерігаючи за пультом.