Глава 2

Мобільної мережи немає. Жодної "палочки". Заряду 12 відсотків. Зарядити немає де. Крутий сенсорник перетворився на купу непотрібного пластику. Хоча ні, всередині цієї пластикової хріні - фото. Того, що було, і вже ніколи не повернеться. 

- Ярослава!. Ярослава!!! - незнайомий голос намагався докричатися до неї. Дівчина кліпнула очима - і обгорілі стіни зникли. " Так ось вони які, флєшбекі"

-Що з тобою? - зазирав їй в обличчя незнайомий юнак з дивного кольору шкірою.

- Сигналу немає - мляво вичавила з себе Ярослава. - І не буде. Нічого не буде. 

- Так. Але я живий. Вони, можливо, ні, а я так. І ти також.

"Єльтіар, його звати Єльтіар" згадала дівчина. 

- Може, тобі водички? Чи цього, чаю? Що ви, земляни, п'єте в таких випадках?

- Зазвичай міцний алкоголь у невеликих дозах - пролунало згори - І я б навіть порадила, але, на жаль, на борту немає спиртовмісних напоїв.

- Оце ви протупили, дорогенькі. - відгукнулась Ярослава. - Білизну, значиться, дорогущу знайшли, а трішечки горілочки зась? Я, як командир цього зорельоту, негайно вимагаю книгу скарг та пропозицій.

І диво - Роксолана не відповіла на це зауваження.

" Мабуть, вирішує внутрішній конфлікт." - подумала командир Понирко. - "Маємо спостерігати когнитивний дисонанс у штучної ідентичності. Класу А, не забуваймо про це." А вголос сказала:

- Вибач, Єльтіар, в тебе, схоже, виникли дуже серйозні проблеми, а тут я зі своїми спогадами.

- Це не має значення. - відгукнувся юнак. - Якщо сигналу і справді немає, то мені просто буде потрібен час на прийняття цього факту. Зараз я в шоці, але не настільки, щоб дивитись у стіну та нічого не робити.

- Як це "сигналу і справді немає" - роздратовано відгукнулась Роксолана. - Ти ставиш під сумнів мої здібності? Повторюю, немає жодного сигналу в жодному диапазоні, який мені доступний. Можливо, в іншого корабля вийшов з ладу передатчик, і тому він не може транслювати сигнали. Шанс на таке складає...

- Давай без оцих усіх математично- географічних підробиць. - Ярослава встала з крісла, та почала міряти рубку кроками. - Або ти можеш якимось чином зафіксувати корабель та зв'язатися з  ним, або ні. Бо ганяти по всіх можливих орбітах, намагаючись знайти голку у сіні ми явно не здатні.

Роксолана помовчала, а потім неохоче зізналась:

- В цих реаліях я більше нічого зробити не можу.

- Єльтіар?

- Що ти хочеш від мене почути?

- Ти казав, що ми везунчики. Маємо корабель. І другий шанс, до речі. Я пропоную всім цим скористатится. Нас вчать уві сні. Я навіть дещо, напевне, можу тобі показати. Ази, так би мовити. Роксолана?

- Так, командир Ярослава.

- Віртуальний пульт. 

Єльтіар з подивом дивився, як у повітрі з'явились світлові контури, але він стояв з іншого боку, то ж бачив все " навиворіт".

Ярослава зробила кілька рухів вниз-вгору, потім свайпнула, потім всією долонею притисла повітря...

- Займіть, будь ласка, крісла, ми знижуємося. - почув він голос Роксолани.  - І на майбутнє. Командир Ярослава, останній рух було зроблено подвійним, тому місце призначення також змінилося.

- Гренландія? - підняла вгору бров дівчина.

-  Я не можу сказати, як  мешканці цього материка називають його.

- В сенсі,  пінгвіни? - перепитала Ярослава, і сама себе виправила - Ні, пінгвінів у Гренландії немає. Але у кого тоді? Наскільки я помилилась при заданні координат?

- Ні, з математично- георгафічними підробицями все гаразд. - здавалось тон штучної ідентичності був якись не по електронному в'їдливий. - Вже через п'ять хвилин ми повернемось рівно в ту точку, звідки стартовали.

- Так у чому ж тоді проблема? - спитав Єльтіар.

- Ваші вчені називають це " паралельний простір". Або Земля-2. І нехай щастить тому, хто перший буде дослідувати його. Бо в мене про цей феномен дуже замало інформації.

 - Так буває, коли зорельотом починає керувати товарознавець. - пояснила командир Понирко, жодного разу не зніяковівши. - Нашим життям на зараз шось загрожує?

- Станом на зараз я не бачу жодних загроз - впевнено пролунало зі стелі.

- Тоді я пропоную піти поїсти, а потім йти опановувати нові знання, яких в нас ще немає. - Єльтіар зробив паузу, та додав - Щоб уникнути повторення таких халеп.

Тиждень промайнув зі швидкістю світла. Вони їли, спали, відновлювалися, займались фізичними вправами та вивчали корабель. І чим більше бачили, тим більше розуміли, що це не якась стара посудина, яку не шкода віддати курсантам для навчання. Це був витвір мистецтва високотехнологічної цивілізації, де технології інколи здавались дивами. Ярослава подумки  могла назвати себе командиром, а Єльтіара своїм заступником, але єкіпажем вони ще не були. 

Після чергового сна-навчання вони сиділи в рубці та намагалися вкласти в голові нові знання, яки отримали на цей раз. Ярослава сплела пальці, потім розплела їх, потім знову зробила з них дивну фігуру.

- Що тебе турбує? - поцікавився Єльтіар

- Ми жодного разу не ввімкнули жодну довбану камеру. Ми не знаємо, що там, за стінами. А чому? Тому що мені страшно. Я ледве вивожу все це навчання, мені сняться жахи, і я не можу дозволити собі побачити жахі ще ззовні.

 -  А чого ти думаєш, що там обов'язково жахи?

- Я не знаю. - роздратовано вигукнула Ярослава. - Та і взагалі, якщо тобі не страшно, візьми та подивись сам.

 - Я подивлюсь. -  спокійно сказав юнак. - А що буде, якщо там дійсно монстри? 

Дівчина закрила ообличчя руками, а Єльтіар продовжив:

- Не буде нічого. Ми під захистом, ми за міцними стінами. І одна помилка - це не смертний вирок.  - він встав з крісла і підійшов до пульта керування.

- Якщо у людей такий базовий принцип навчання, то я дуже співчуваю. Бо неможливо не помилятися, коли робиш шось нове, навчаєшся стрибати або грати на інструменті. Або керувати складним зорельотом перший раз.