Глава 2

Мобільної мережи немає. Жодної "палички". Заряду 12 відсотків. Зарядити немає де. Сенсорник перетворився на купу непотрібного пластику. Хоча ні, всередині гаджета - безцінні  фото. Того, що було, і вже ніколи не повернеться. 

- Ярославо! Ярославо!! - незнайомий голос намагався докричатися до неї. Дівчина кліпнула очима - і обгорілі стіни зникли.

- Так ось вони які, флешбеки, - мляво пропливла в голові думка.

- Що з тобою? - зазирав їй в обличчя незнайомий юнак з дивного кольору шкірою.

- Сигналу немає,  - прошепотіла Ярослава. - І не буде. Нічого не буде. 

- Так. Але я живий. Вони, можливо, ні, а я так. І ти також.

"Ельтіар, його звати Ельтіар", -  згадала дівчина. 

- Може, тобі водички? Що ви, земляни, п'єте в таких випадках?

- Зазвичай міцний алкоголь у невеликих дозах, - пролунало згори, - і я б навіть порадила, але, на жаль, на борту немає спиртовмісних напоїв.

- Оце ви протупили, дорогенькі, - відгукнулась Ярослава. - Білизну, значить, дорогущу знайшли, а трішечки горілочки ні? Я, як командир цього зорельоту, негайно вимагаю книгу скарг та пропозицій.

І диво - Роксолана не відповіла на це зауваження.

- " Мабуть, вирішує внутрішній конфлікт," - подумала командир Понирко. - "Маємо спостерігати когнитивний дисонанс у штучної особистості. Класу А, пам'ятаємо про це."

А вголос сказала:

- Вибач, Ельтіаре, в тебе, схоже, виникли дуже серйозні проблеми, а тут я зі своїми спогадами.

- Кожен з нас має проблеми, - відгукнувся юнак. - Але мірятися, чия проблема гірша - шлях до знецінювання. Краще давай спробуємо вирішувати їх по черзі. Наприклад, якщо сигналу і справді немає, то мені просто буде потрібен час на прийняття цього факту. Зараз я в шоці, але не настільки, щоб дивитись у стіну, та нічого не робити.

- Як це "сигналу і справді немає?" - роздратовано відгукнулась  Роксолана. - Ти ставиш під сумнів мої здібності? Повторюю, немає жодного сигналу в жодному диапазоні, який мені доступний. Можливо, в іншого корабля вийшов з ладу передатчик, і тому він не може транслювати сигнали. Шанс на таке складає...

- Давай без оцих усіх математично -  географічних підробиць, - Ярослава встала з крісла, та почала крокувати рубкою. - Або ти можеш якимось чином зафіксувати корабель, та зв'язатися з  ним, або ні. Бо перевіряти   всі можливі  орбіти, намагаючись знайти голку в сіні ми явно не здатні.

Роксолана помовчала, а потім неохоче зізналася:

- В цих реаліях я більше нічого зробити не можу.

- Ельтіаре?

- Що ти хочеш від мене почути?

- Ти казав,  ми везунчики. Маємо корабель. І другий шанс, до речі. Я пропоную всім цим скористатится. Мене вчать уві сні. Я навіть дещо можу тобі показати. Ази, так би мовити. Роксолано?

- Так, командире Ярославо.

- Віртуальний пульт. 

Ельтіар зацікавлено дивився, як у повітрі з'явилися світлові контури.

Ярослава зробила кілька рухів вниз-вгору, потім свайпнула, потім всією долонею притисла повітря...

- Займіть, будь ласка, крісла, ми знижуємося, - почув він голос Роксолани.  - І на майбутнє. Командире Ярославо, останній рух було зроблено подвійним, тому місце призначення також змінилося.

- Гренландія? - підняла вгору бров дівчина.

-  Я не можу сказати, як  мешканці цього материка називають його.

- В сенсі,  пінгвіни? - перепитала Ярослава, і сама себе виправила - Ні, пінгвінів у Гренландії немає. Але хто тоді? Наскільки я помилилася при введенні координат?

- Ні, з математично - георгафічними підробицями все гаразд, - здавалося тон штучної особистості був якийсь не по електронному в'їдливий. - Вже через двадцять хвилин ми повернемося рівно в ту точку, звідки стартували.

- Так у чому ж тоді проблема? - спитав Ельтіар.

- Ваші вчені називають це паралельний простір. Або Земля-2. Є варіант назви "альтернативна реальність", але це не відповідає дійсності. Події тут не пішли схожим шляхом. Вони взагалі інші. Ваша вдача створила протокол, якого я раніше не мала. Тепер цей світ - ваш. І нехай щастить, тому що ви будете першими його дослідниками. Бо в мене про цей феномен дуже мало інформації.

 - Так буває, коли зорельотом починає керувати товарознавець, - пояснила командир Понирко, жодного разу не зніяковівши. - Нашим життям щось загрожує?

- Станом на зараз я не бачу жодних загроз, - впевнено пролунало зі стелі.

- Тоді я пропоную піти поїсти, а потім  опановувати нові знання. - Ельтіар зробив паузу, та додав - Щоб уникнути повторення таких халеп.

Тиждень промайнув зі швидкістю світла. Вони їли, спали, відновлювалися, займались фізичними вправами, та вивчали корабель. І чим більше бачили, тим більше розуміли, що це не  стара посудина, яку не шкода віддати курсантам для навчання. А витвір мистецтва високотехнологічної цивілізації, де технології інколи здавалися дивами. Ярослава подумки  могла назвати себе командиром, а Ельтіара своїм заступником, але екіпажем вони ще не були. 

Після чергового сна-навчання юнак та дівчина сиділи в рубці, намагаючись скласти в голові пазл з нових знань, які отримали на цей раз. Ярослава сплела пальці, потім розплела їх, потім знову зробила з них дивну фігуру.

- Що тебе турбує? - поцікавився Ельтіар

- Ми жодного разу не ввімкнули жодну  камеру. Ми не знаємо, що там, за стінами. А чому? Тому що мені страшно. Я ледве вивожу  навчання, мені сняться жахи, і я не можу дозволити собі побачити жахи ще й ззовні.

 -  А чому ти думаєш, там обов'язково жахи?

- Я не знаю, - роздратовано вигукнула Ярослава. - Та й взагалі, якщо тобі не страшно, візьми та подивися сам.

 - Я подивлюся, -  спокійно сказав юнак. - А що буде, коли там дійсно монстри? 

Дівчина закрила обличчя руками, а Ельтіар продовжив:

- Не буде нічого. Ми під захистом,  за міцними стінами. І одна помилка - це не смертельний вирок,  - він встав з крісла, та підійшов до пульту керування.