Глава 1

Тепло. Тихо. Є світло. Під нею м'якенький матрац з чистою білизною. Рай?

Ярослава рвучко сіла на ліжку, та одразу зловила мільйон зірок перед очима. І зрозуміла, що вона гола. Зовсім. Але пахне приємно. Бо чиста. Чиста! А ще трішечки голодна. 

Намагаючись  рухатися обережно, дівчина подивилася спочатку направо, потім наліво, підняла очі догори, а потім опустила, наскільки могла, до підлоги. Побачене нагадувало кадри з фантастичних фільмів - пластикові стіни, розсувні двері, і, вишенька на торті, ілюмінатор. Закритий пластиковою фіранкою, як в літаку. Все підказувало, що це схоже на космічний корабель, але де випускниця торгівельного технікуму Понирко, а де зорельоти?

- Що будемо робити? - спитала себе Ярослава, і сама ж собі відповіла. - Підемо у розвідку.

Друга спроба сісти рівно стала вдалою, і дівчина побачила на кроваті біля ніг щось на кшалт комбінезону. Білого кольору. А поруч комплект білизни - дорогої, колись Ярослава цю марку в магазині бачила, але зажала кошти, бо віддавати таку суму за мереживо задавила жаба. Хто б це не був, але він не жлоб. Тільки от розмір... Але і тут проблем не 

виникло, білизна сіла, як на модель... правда, дуже схудлу, та ще й без депіляції.

- О, почуття гумору прокидається, - підбадьорила себе дівчина, підіймаючи догори комбінезон. - Ноги в штанини, руки в рукава. А де ж тут застібка? Питаннячко.

І дійсно, те, що зазвичай повинно застібатися, ніяк застібатися не хтіло. Жодних гудзиків, липучек, гачочків. Роздратована Ярослава наклала края комбінезона один на один, і провела по них рукою, ніби то прогладжуючи тканину. Края злиплися, навіть сліду не залишилося. Спересердя дівчина сіпнула за верхній край, де мав бути шов, і комбінезон  розійшовся. Тоді Ярослава знов почала мацати себе,  логіка підказувала, що такий одяг повинен ще розділятися на верхню та нижню половину. Бо незручно ж!

Страшенно задоволена собою, суперагентша Я. знайшла, як розділяється верх та низ. По цьому ж принципу  - злипання замість застібок та блискавок - працювало і взуття. 

 - Тільки от який дизайнер зробив комбезік білого кольору? - вголос виразила обурення Ярослава, оглядаючи себе з усіх боків, - Якщо вибирати з усього спектру,  міг би і рожевим створити. 

Після цих слів тканина стрімко почала змінюватися, через хвилину перетворившись на колір "скажена Барбі".

- Упс, - вирвалось у дівчини, і вона прикрила собі рота рукою. Щоб не сказати ще якусь маячню, яку розумний одяг вирішить сприйняти, як команду. Вона так і попрямувала до дверей, тримаючи долонь біля губ. Про всяк випадок. Але двері розійшлися без жодного слова, і Ярослава опинилась у коридорі.

Через три години дівчина допленталася  до корабельної рубки, та впала в одне з крісел біля здоровезного пульту керування. Вона знайшла кухню, медичний відсік, басейн, оранжерею, ангар з космічними шлюпками, порожні каюти, і ще багато різних потрібних на зорельоті приміщень. В тому, що це космічний корабель, Ярослава вже аніскільки не сумнівалася. А ось кого вона не знайшла - це екіпажу. Жодної живої істоти на борту не було помічено. Може, вони ховалися? Але навіщо? Або померли? Але хто ж тоді її перевдягав, відмивав від бруду, білизну дорогущу прикупив? Питання роїлися в голові, а от з відповідями було туго. 

Добре, що до того, як повернутися на центральний пост, дівчина знайшла столову, і там був апарат з віртуальними зображеннями. Курятина, гречана каша, компот яблучний. І ще десять чи п'ятнадцять інших блюд.  Дивуватися вже не було чим, а от істи хотілося дуже сильно, тому Ярослава вибрала собі на обід перше, друге та компот, та з задоволенням знищила всю їжу за двадцять хвилин. А потім  знов прийшла до рубки, та вирішила поставити крапку у своїх пошуках.

- Чий корабель? Нічий? Ну то буде мій! -  сказала Ярослава, - Призначаю себе командиром даного зорельоту, віднині та на віки вічні.. поки не передумаю.

- Як до вас звертатися? - пролунав зі стелі приємний жіночий голос.

-Я-я-я.. Ярослава, - вичавила з себе дівчина. - Понирко. А Ви?...

- Штучна особистість класу А. Адаптована. З мінімальним обмеженням функцій.

-Тобто, ви керуєте цим кораблем, так? - спитала Ярослава. - Чи є екіпаж, якого я не знайшла?

Я допомогаю екіпажу керувати кораблем, - уточнив голос. - Але зараз на борту тільки ви, і більше нікого.

- Нічого не розумію, - потерла лоба дівчина. - Я тут як пасажир?

- Це буде залежати від вас. - повчально сказала штучна особистість.

Корабель не мій, але залежати буде від мене? Як так?- здивувалась Ярослава. 

Ну ви ж призначили себе командиром, - наголосив ШІ корабля. 

- Та це жарт був! - пояснила гостя. 

- А якщо жарт стане реальністю? - спитав голос. - Штучні особистості не розуміють жартів. Вони розуміють накази. І від єдиної людини на цьому зорельоті я почула наказ сприймати її, як командира. Тепер це записано в моїх налаштуваннях. Але ви можете відмінити дану дію.

- Є, ні, - не погодилась Ярослава. - Відмінити я завжди зможу, правильно?

Так, в будь-який момент часу.

- І  повернутися назад також? - у дівчини була надія на те, що це все ж таки буде не підвал в оточеному напівзруйнованому рідному місті.

- В ті самі просторово-часові координати, з яких ви були переправлені на корабель, - уточнила штучна особистість.

- Тоді точно ні, - Ярославу затіпало при одній  думці про подібний перебіг подій.

Дівчина ще думала спитати, а як саме її дістали з підвалу, бо в пам'яті залишилося лише світло, в яке Ярослава шагнула. Але одна згадка про темряву та холод останнього притулку зупинила подальші запитання.

Потім. А зараз потрібно не впустити цей шанс.

- Отже? Що ви вирішили? - спитав голос.

- Я залишаю присвоєний собі статус командира корабля. Ніяких інших рішень без більш докладної інформаціє я приймати зараз не буду. Через хвилину я піду спати, та забороняю будити мене примусово. Про все інше ми поговоримо завтра.