Пролог

Світло... Ярослава розплющила очі, щоб одразу примружитись. 

Напевно, це і є світло наприкінці тунелю - мляво подумала дівчина. Але ця думка ніякого почуття не викликала. -  Передсмертні галюцинації. Чи бачить це світло ще хтось?

Голова вперто не хотіла повертатися, а очі - бачити купу речей, накидану так сяк. Це баба Лена, а не брудне кольорове простирадло, з під якого стирчить шмат витертого каракулевого пальта. Баба Лена, яка прийшла у підвал... коли? Тиждень тому? Коли ще не так сильно гатили по місту, та були п'ятнадцятихвилинні паузи між обстрілами? Яка принесла з собою купу речей, півлітра води у пластиковій пляшці та упаковку чіпсів. А ще фото своєї родини, яка "встигла виїхати до Польщі у перші дні". Баба Лена, яка знала, що помре у цьому холодному, темному підвалі, тому віддала чіпси та воду восьмирічному Льончіку. Добра, наівна баба Лена. 

Ярослава кліпнула очима, наводячи різкість, і знову подивилась на світло. Воно було холодне, як безтіньові лампи в операційній кімнаті, але все одно кликало до себе. ЇЇ, а може і всіх мешканців цього гиблого підвалу. 

- Вставай, дівчинко! - Ярослава з усіх сил сіпнула себе вгору, обдираючи нігті о холодні труби. Ноги тремтіли, тіло хиталося... чи то хитався дім від падаючих бомб..хто зна? На кордоні світла та темряви Ярослава побачила Ірину "квіти мій бізнес". Жінка згорнулась під слоями полієтиленової плівки, як ненароджена дитина, в позі ємбріона. Зламана, помираюча квітка мертвого вже міста. Ірина мріяла побачити денне світло, і світло прийшло. Мабуть запізно. 

Ярослава відчула, як гарячі сльози течуть по щокам, і тіло заволало "Аларм, зайва втрата рідини!" А права нога зробила крок. Малесенький. Руки шарілися по стінці у пошуках опори, поки такий же малесенький крок зробила ліва нога. Світло стало ближе, потім ще ближче, Ярослава простягнула руку, і та зникла у білизні. 

Шкода, - була остання думка дівчини,-  Я не можу нікого взяти з собою...