Гнат Юсупов.
— Уля... Уленько... Як же так, дівчинко.
Видихаю і заплющую очі. Пальці стискаю на телефоні так, що аж дивно, як не зминаю ґаджет, ніби він із паперу.
У ту секунду, коли охорона доповіла мені, що її Мельников увіз... Ні, не так, що вона сама втекла від охорони і стрибнула в тачку мого найлютішого ворога... Я подумав, що це розіграш. Якийсь тупий, дебільний розіграш. Тому що, матір його, так не буває! Не може бути, щоб найкращі специ так схибили.
— Ви, матір його, що зробили?! Як можна було просрати дівчину, у якої, на відміну від вас, немає спеціальної військової освіти і досвіду в гарячих точках?! ЯК?!
Кричу так, що зв'язки бряжчать. І повіки прикриваю. Вдруге. Вдруге, матір його, дівчисько нагнуло всіх і змогло втекти. Прокляте дежавю! Тільки цього разу все куди складніше. Моя крихітка запустила ядерну бомбу, яка бахне, поховавши під собою все. Все, чого я досягав усі ці роки, все, що будував, відвойовував, абсолютно все поставлено на кін. І мені хочеться вити й битися в конвульсіях через те, що ситуація ніби повторюється.
Після першого разу, коли Уля втекла, мені знадобилося задіяти всі зв'язки, щоб відшукати мою Улю, але цього разу... Цього разу вона примудрилася потрапити в лапи цербера.
— Босе! Ми переслідуємо! За тачками Мельникова мчимо. Я сам не розумію, як усе це сталося, вона вилетіла з будівлі і до нього в машину стрибнула. Сама. Якби була бодай секундна затримка, якби ваша дружина буквально одну мить опиралася, ми б устигли перехопити.
— Ви, дебіли, налякали її! — ричу, готовий буквально головою об стіну вдаритися, тому що я перший винуватець! Сам! Не попередив про те, хто до неї приставлений, але... Вона не повинна була виходити з будівлі, а після зустрічі з Климом я мав намір повернутися в офіс, до дружини, і переговорити з нею. Недарма ж я купив цей чортів бізнес, усю будівлю з усім нутром. — Стежити і з хвоста не спускатися! — видаю з натиском.
— Ми вже, босе.
Розплющую очі й дивлюся на Клима, який, підібравшись, спостерігає за всім, що відбувається. Те, що друг чув абсолютно все, ясно, а якщо чогось і не почув, то нескладно здогадатися з ходу розмови.
— Уля у Мельникова. Він вимагає «Сталь Пром», — видихаю, і Клим киває, дає зрозуміти, що зметикував.
Мій крижаний спокій несподівано зникає, і я б'ю кулаком по столу з усієї дурі, підхоплююся, і стілець, на якому сидів, летить у стіну, за ним іде стіл, який я перевертаю.
Я трощу все навколо, щоб хоч якось упоратися з емоціями, які накотили й душать мене. Ненависть, лють, обурення. Усі емоції, усі почуття вириваються з-під контролю, мене буквально перекидає, і звичний контроль зникає, випаровується.
Розумію, що гачу кулаками по стіні тільки тоді, коли відчуваю хватку на плечі і мене розвертають.
— Гнате, угамуйся! — рявкає Невзоров, і черговий удар уже прилітає йому.
Ставить блок, уникає удару і штовхає мене в груди.
— Юсупов, ти збрендив?! — знову штовхає і притискає мене до стіни. — Ти, твою наліво, до тями прийди, швидко! Заспокойся. Брате! Заспокойся.
Знову сильний поштовх, і мене вдаряє об стіну й нарешті відпускає. Пелена перед очима ніби вивітрюється, криваве марево розвіюється, і я бачу перед собою жорстке обличчя Невзорова, його проникливі очі вчепилися в поєдинок з моїми, погляд мій не відпускає, змушує повернутися.
Розумію тепер, що називають станом афекту. Оце воно... Щойно зі мною це сталося, коли не усвідомлював, що творю.
Шалений погляд кидаю навколо, помічаючи, що ВІП-зал ресторану розгромив, помічаю злякану дівчинку-офіціантку, яка втиснулася в стіну неподалік і буквально ворушитися боїться — бліда, обличчя перелякане, з очей сльози, губи тремтять, а за метр від неї валяється розбитий стіл. Причому розтрощений на тріски. Удар у мене ніколи слабким не був, а тут ще й помножений на сліпу лють.
— Мультяшний кабанчик зі своїми нападами сказу відпочиває, — Клим намагається знизити градус напруги жартом, а я в його очі дивлюся, і шаленство не відпускає.
Доходить усвідомлення. Матір твою! Трохи в дівчину не поцілив! Судячи з того, як реве, вона теж зараз усіх святих згадує і молиться, дякує, що Бог відвів.
— Дихай, Гнате... — знову хватка на плечах, і Клим мене добряче струшує. — Угамуйся, охолонь... Видихай, чорт забирай!
— Охолов уже, — видихаю сухим горлом, а самому вити хочеться, ревти і битися, як пораненому звіру, тому що те, що сталося, — це просто лютий капець, це... У мене просто слів немає, щоб назву підібрати, самі матюки.
— Як могло статися, що Уля до рук Мельникова потрапила? Ти ж при мені дав команду, щоб з неї очей не спускали?
Усміхаюся гірко і в очі друга дивлюся.
— Ти не знаєш моєї дружини, Климе. Уля вміє уникати нагляду і влаштовувати найлютіший армагеддон з усіх можливих.
#3690 в Любовні романи
#1615 в Сучасний любовний роман
#1007 в Жіночий роман
Відредаговано: 13.10.2026