Заповіт його правил

19 Розділ

Уля.

 

— Викрасти?! — перепитує Іван Іванович і піднімає брови.

 

Його явно в цій ситуації щось забавляє.

 

— Іллюшо, ти чув? — ставить запитання одному зі своїх охоронців, який сидит на передньому сидінні.

 

У відповідь лунає якесь неприємне рохкаюче іржання.

 

— Боссе, за нами хвіст, — пояснює водій, — кілька позашляховиків. Охорона Гната не лохи, оговталися швидко, женуться по сліду.

 

Мельников напружується; відчуваю, що на якусь коротку мить його видимі веселощі та зверхність дають тріщину, а в очах прослизає тваринний страх. Тільки це триває лише мить, і вже за один мій вдих посмішка знову повертається на жирне обличчя викрадача.

 

— Відсікай хвіст, нехай наші молодці розіграють комбінацію з вантажівкою, недарма, чи що, бетономішалку з підприємства поцупили.

 

Мельников усміхається, а я якось загальмовано дивлюся назад, тільки тепер усвідомлюючи, що ми трасою летимо на шаленій швидкості, а за нами кілька машин. Але варто водієві проскочити вперед, як величезна бетономішалка злегка штовхає легковик і буквально перекриває дорогу, створюючи величезний затор.

 

— Боже... — на видиху вимовляю.

— Так. Як у кіно, правда, Улечко? Стільки бабок зараз я втратив, ти б знала, але виглядає красиво.

 

У шоці обертаюся на психа, який дивиться на мене своїми маленькими свинячими очима і посміхається на весь рот.

 

— Ви... Ви...

 

Одразу ж напружуюся, хочу якось двері відкрити, вискочити з автомобіля, але розумом розумію, що на такій швидкості я просто загину. Знову дивлюся на Мельникова, а перед очима прокручується все, що відбулося в холі офісного центру. І до мене доходить, що тоді я чоловіків із військовою виправкою не за тих прийняла. А отже, просто зіграла на руку людині, яка насправді викрадає мене просто зараз!

 

— Костику, ти молодець, вчасно зорієнтувався, підібрав здобич.

— Боссе, такого ще в нашій бойовій практиці не було. Я навіть не знаю, кому свічку ставити, що у Юсупова баба така тупорила...

 

Сміх чоловіків тисне на скроні й ударяє кам'яною плитою, яка ніби обрушується на мою голову.

 

«Дурепа! Уля! Ти просто невиправна дурепа!» — думаю про себе, і так і хочеться ляснути себе, щоб отямитися. Як же я могла так натупити, так підставитися, так Гната підставити? Адже ніхто мене силою з висотки чоловіка не витягнув би, там камери, зрештою, повно людей! А я... Я злякалася... Запанікувала... Здурила!

 

Мені здавалося, що я вже розумніша, ніж була раніше, а зараз... Зараз я розумію, що у світі, де крутяться такі акули, я всього лиш мальок, якого зжеруть і навіть не помітять.

 

Я окидаю поглядом трьох чоловіків і розумію, що проти них я ніщо, будь-який мій опір буде зламано вмить, але все ж я не можу ось так просто дозволити їм викрасти себе. Від того, щоб накинутися на Мельникова, мене відділяє лише один вдих, але в той момент, коли хочу кинутися на цю жирну свиню, салон оглушує звук мого мобільного телефону.

 

Я пориваюся відповісти, але здоровенний кнур Мельников виявляється швидшим, він перехоплює мою руку за кисть.

 

— Я... Мені... — намагаюся щось сказати, але чоловік лише підло скалиться.

— Ви дозволите? — тисне з силою, змушуючи мене розтиснути пальці й у жаху вставитися в Івана Івановича, який забирає у мене телефон і дивиться на екран. — Швидко твій чоловічок реагує, Улечко, шкода, що все одно пізно.

 

Посміхається і на мене дивиться пильно, все ще стискаючи мою кисть і залишаючи синці, а потім відповідає на дзвінок:

 

— ...Коли ти до неї особисто заявився і почав уже на пательні підсмажувати. Розумний ти чоловік, Юсупов, гідний конкурент, але ти тепер занадто багато на себе береш. Недобре, а я людина старого загартування, ще з часів своєї політичної діяльності не люблю, коли мені на шляху стають. Тільки зізнаюся, я вже думав, ти ніколи не розкриєш це зміїне кубло, а воно он як цікаво закрутилося.

— Припини! — витискає з натиском Гнат.

 

Мельников же, ніби відчуваючи мою паніку, переводить свій погляд на мене, простягає руку, а я втискаюся в двері, щоб мінімізувати контакт із цим покидьком, але все одно боров дотягується до мене і торкається, хапає за шию і притискає до себе.

 

— А знаєш, Гнате, у тебе ж дружина талановита. Вона, здається, на архітектурному вчилася, а я все дивувався, чого це Константиновська більше нічого подібного, геніального не видала... А воно... Здається, все на поверхні, так, Юсупов?! — запитує мого чоловіка, але в мої очі дивиться, і мені раптом так важко дихати стає, тому що хватка стає дійсно нестерпно болісною. — Тепер розумію. Ось у чому був підвох. Ось він, ключик, який свого часу порушив усе, а з поверненням цього самого «ключика» ти, Юсупов, почав усі замки відкривати.

— Торкнешся її хоч пальцем, і ти — проклятий труп, Мельников! — ричить у слухавку Гнат, явно розуміючи, що зараз небезпека для мене тільки збільшилася, що я в лапах у якогось бездушного звіра, який іде по трупах у надії зірвати куш.

— Приїдеш із документами. Адресу скажу. Далі відпущу твою пташку на волю. Поки тебе чекаю — не торкнуся. Так і бути. Але. Не приїдеш — будеш отримувати її... Як там у фільмах зазвичай кажуть, частинами?!

 

Прикриваю очі, сльози текуть по щоках. Враховуючи те, що у Гната попросив Іван Іванович, я навіть не сподіваюся, що Юсупов погодиться... Занадто висока ціна.

 

— Чекаю від тебе місце і час. Мої адвокати все підготують, — долинає до мене оглушлива згода Гната, і Мельников із посмішкою вимикає телефон.

 

Дивиться на мене з легкою задумливістю.

 

— Ось і знайшлася вона, ахіллесова п'ята сталевого Юсупова... Треба ж... Адже ще років п'ять тому тебе трохи не прикінчив, але ти, дівчинко, як крізь землю провалилася. І скільки ти мені нервів попсувала, Уленько, ти б знала... Ти б знала.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше