Заповіт його правил

17 Розділ

Уля.

 

Одкровення Гната мене бентежать, і я просто вірю йому. Вірю, що він знайде всіх і кожного, хто винен у тому, що сталося. Юсупов їде у справах, а я нарешті збираюся з силами й займаюся тим, чим мала зайнятися вже давно.

 

Насамперед розраховую домоправительку Софію Михайлівну та її донечку. Як би там не було, я не хочу бачити в домі тих жінок, які від самого початку були вороже налаштовані до мене. І нехай Софія Михайлівна далі поводилася порядно, облаштувала кімнату Морковкіну з усім необхідним, менше з тим. Пам'ять у мене хороша, а сподіватися на те, що отруйна змія не вкусить, коли її на грудях пригрів, не варто.

 

Ну що ж, Уля перестала вірити в дива. Тому зі мною в домі залишилися ті, хто від початку нормально ставився до дівчинки, яку Юсупов силоміць привіз у цей особняк. Про те, що ця дівчинка — дружина, дізналися, звісно, і далі ставлення тієї ж Софії Михайлівни змінилося, але потяг безповоротно пішов.

 

Далі я нарешті вирішила зайнятися тим, що у мене виходило завжди найкраще, — роботою. У гардеробній я вибрала діловий костюм, який ідеально сів на мене. Юсупов забив усі полиці брендовими речами, інших тут і не водиться, і я прийняла ці дарунки з міркувань необхідності. Забрала ключі від подарованої Гнатом машини і, сівши за кермо, поїхала в офіс.

 

Моє життя змінювалося, багато чого ставало іншим, і погляд змінився в одну мить, тому мені в цей час найбільше потрібно було триматися за життя, яке я вела останні п'ять років. Офіс зустрів мене цілковитим ажіотажем. Народ працював. Не просто працював, а панікував.

 

— Улько, ти де пропадаєш? Тут наш головний такого накрутив, нових керівників понаставив... Таке твориться! — пухкенька Оля розповідала, сповіщала про нововведення, інформувала про звірства нового боса, а я розуміла, що Гнат у своїх вчинках має рацію.

 

Так само, як і я, він залишив у компанії надійний кістяк, не звільнив, як ми боялися спочатку, весь персонал, але змусив усіх працювати ефективніше. І я його не засуджувала: якби Юсупов не мав жорсткої хватки, він не був би там, де є.

 

Варто було сісти за свій робочий стіл, як посипалися дзвінки, замовлення і замовники, і я занурилася в звичний світ. І в якийсь момент спіймала себе на тому, що усміхаюся, бо приємна рутина змушує мене відволіктися від проблем, від усього, що було і що ще буде. Те, що п'ять років тому нас із Гнатом розлучили, — уже факт, і Юсупов не пустить цю справу на самоплив, він покарає всіх до одного, і я прагну цієї відплати.

 

— Там таке коїться! — чую голос Олі і бачу її розширені від жаху очі. — Замовник припхався злий, просто жах, вимагає, щоб гроші повернули! Каже, що проєкт — просто кошмар.

— Що за замовник? — запитую і фокусую увагу на Олі.

— Та Захарова! Новий бос його виставив! Там одвіків у нього неміряно в роботі, от і звільнив разом із кількома керівниками. Прогледів підлеглий це замовлення на ландшафтний дизайн заміської садиби. Там просто лють.

 

Оля закочує очі і помітно тремтить.

 

— Захарові проєкти мені віддали, а я не знаю... Не знаю, що робити, як із таким паном розмовляти, який слиною бризкає і кричить на всю горлянку.

 

Підводжу підборіддя. Бувають і такі замовники, яким усе дозволено, бо грошей кури не клюють, але якщо помилка наша... то це проблема. Мої думки підтверджує й Оля:

 

— Якщо не врятуємося і влетимо на гроші та неустойку, цей олігарх Юсупов довго розбиратися не буде, всіх звільнить і насамперед мене. А мені не можна. Я єдиний годувальник...

 

В Олі знову очі на мокрому місці, а я різко підводжуся, забираю свій планшет та альбом і дивлюся впритул на Олю.

 

— Замовник у твоєму кабінеті? — запитую сухо.

— Так... Тільки, Уль... Там — звір, — каже і прикушує губу.

 

А я усміхаюся. Немає звіра небезпечнішого й агресивнішого за Юсупова, і якщо вже я з цим хижаком примудряюся співіснувати, то розібратися з обуреним клієнтом точно зможу.

 

Виходжу в коридор і прямую до кабінету Олі, відчиняю двері без стуку. Я на своїй території, і варто одразу ж, як то кажуть, позначити межі, щоб не стрибати на задніх лапках перед зажерливим клієнтом.

 

Так. Можливо, мій колега і накосячив, швидше за все, невдоволення не безпідставне, але все ж рамки мають бути. Тож і зараз я входжу з гордо піднятою головою, чергово усміхаючись.

 

— Добрий день. Я Уля Костянтинівна Моргунова. Провідний спеціаліст компанії. Я так розумію, у вас є претензії до проєкту.

 

Закінчую свою тираду і переводжу погляд на чоловіка, який розвалився в кріслі й уважно розглядає мене з ніг до голови.

 

Погляд риб'ячий. Очі якісь порожні, але малі, цупкі; піджак ледь по швах не тріщить на чоловікові, який явно страждає на ожиріння; пітне обличчя, великі м'ясисті губи і ніс із горбинкою, що лисніє від жиру, теж не викликають симпатії. Від аури та енергетики цього чоловіка мене наче струмом б'є. Негатив. Один суцільний негатив. Тепер я розумію істерику Олі. З таким складно...

 

— Ну здрастуй, — пауза. — Моргунова, провідний спеціаліст, — якось іронічно моє ім'я вимовляє і міряє мене пильним поглядом. — І як помилки виправляти будете? Я на вашу шарашкіну контору за такий ширпотреб і в суд подати можу!

— Ми зараз у всьому розберемося, — чергово усміхаюся і проходжу до столу, сідаю на місце Олі й кидаю погляд на фотографію в рамці, що стоїть на столі.

 

Тут її сім'я, всі усміхаються і світяться. Прості люди, але відкриті, знаю їх особисто, і один лише погляд на це фото змушує мене остаточно зібратися й усміхнутися чоловікові ще ширше.

 

— Для початку хотілося б дізнатися, як я можу до вас звертатися?

 

Піднімає бруву, наче від подиву, але, скоріше, іронічно, ніби насміхаючись, і відповідає, злегка розтягуючи м'ясисті губи в усмішці:




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше