Дивлюся на Клима. Зустріч у його пентхаусі, у центрі. Старий друг встає і підходить до свого кейса, дістає документи й передає мені.
— Що можу сказати, Гнате Маратовичу... Я зазіхнув на тендер, ну й... посипалися проблеми, як із рогу достатку. Щиро кажучи, дехто на прізвище Мельников забажав зустрітися.
Дивиться мені в очі, а в самого на дні зіниць ніби сталь блищить.
— Мельников? — перепитую і хмурюся. — Той самий, який Іван Іванович?
Киває і розвалюється в кріслі навпроти. Сьогодні Клим без піджака, сорочка тріщить на можутьніх плечах, а в очах лють прокидається.
— Він, сучий син, сказав, що зустріч у моїх особистих, матір його, інтересах! — ричить так, ніби звіра ледве стримують, і я клацаю язиком.
— Погано, брате. Тут зав'язки, схоже, на самих верхах.
Киває. Зуби свої оголює — справжній білосніжний вишкір вовка.
— За тебе конкретно взялися, Юсупов. І людина, яка грає в такий тонкий покер, — не остання в цій країні. Оскільки Мельников пов'язаний із самими верхами, все ж таки колишній міністр. Але ми з тобою знаємо, брате: колишніх не буває.
Клацаю натягнутими хребцями. Розминаю затерплу шию.
— Антошка-Гандошка — це так, дрібні жучки та павучки, як, утім, і Константиновська, занадто дрібно.
— Дрібнувато, брате, не наш із тобою рівень. А враховуючи, як сильно хочуть звалити тебе, Гнате... — замовкає, підводиться і повертається з двома чашками ароматного чаю, який просто з таці забирає у дівчини-помічниці.
Навіть не дає їй зайти в хол, щоб та бодай мигцем глянула на документи, які я гортаю. Двері зачиняються, і він ставить тацю на низький столик, а я беру документи й гортаю... Офігіваю від того, що бачу, аж раптом у мене летять слова Клима:
— Розумна у тебе дівчина, Юсупов. Якби вона від тебе не втекла... — замовкає.
Я очей на нього не підводжу. Невзорову не потрібно знати про те, що з Улею було. Не потрібно. Тому що я й сам знаю, що роблять із непотрібними свідками афер, і... Я щасливий, що дід із того світу підстрахував так, що дружину мою від біди вбереже. Мені б із нею навіть поговорити не дали, але моя малеча втекла, тим самым усіх перехитривши, і жила своїм особистим життям.
— Ти охорону до дружини приставив? — ставить чергове запитання Клим і мружиться.
Я киваю.
— Мою дружину охороняє рота солдатів, тільки моя дівчинка про це не знає. Жодна тварюка носа не підточить. Та й тепер, коли я навідався до Маріанни... Гадаю, у покидьків виникнуть запитання. Одне виникло вже точно. Вона зателефонувала, і я знаю кому. Ниточки самі розплутують клубок, варто тільки потягнути.
— Це добре, що дружина під захистом. Вона твоя слабкість, Юсупов. У тебе Уля твоя, Князь теж ахіллесовою п'ятою обзавівся, — промовляє, фиркнувши, і я усміхаюся.
— Один ти у нас залишився в бронежилеті.
— Ні, скоріше, зі сталевими яйцями, які жодна жінка в долоні не стисне.
Сміятися починаю, враховуючи, як двозначно це звучить.
— Тієї самої просто не знайшов.
— Не сміши мої капці. Баби тільки за призначенням. Для втіхи. Потім в утиль, — видає спокійно, а я в ньому себе впізнаю. До Улі...
— Чудовий чай, братику, заспокійливий. З Китаю привіз. Там у мене маленький бізнес для душі, люблю всілякі чаї, от вирішив робити для себе... Спробуй.
Забираю чашку з сервізу для традиційної чайної церемонії і усміхаюся.
— Ти естет, Невзоров.
Роблю ковток, відчуваючи на язиці контраст місячного улуну з легкою гірчинкою. Дивлюся впритул на Клима, який не зводить з мене уважних вовчих очей.
— Думаю, ти й сам розумієш, що ситуація більш ніж серйозна, — видає скупо, немов ми не про мільярди говоримо, які в цій грі кожен на кін ставить.
— Розумію, Клим, розумію, — відповідаю з натиском. — Війна буде. Серйозна. З усім своїм виворотом. Тут або ти, або тебе. Заважаєш ти, Гнате. Твій бізнес — ласий шматок, і занадто багато тих, хто пащу роззявив...
— І ти розумієш, Клим, що впрягаєшся?! Нівроку так впрягаєшся?! — ставлю своє запитання і впираюся поглядом у Невзорова.
Могутній мужик. Причому не тільки фізично, а й за характером, за духом. Тільки десь у підсвідомості миготить запитання: а чи потрібно йому в цей заміс впрягатися? Я б за нього впрягся і за Князя. Як завжди. Є кілька людей, і в принципі я в ньому впевнений, але на мить сумнів прослизає, бо тут велика гра намічається, коли можна все втратити. А втрачати Невзорову є що — цілу бізнес-імперію, яку він відбудував, гаруючи не покладаючи рук.
— Потрібні тобі ці проблеми, га, Невзоров?! — знову запитую, трохи усміхаючись.
Жарт жартом, але в ньому і правди зерно є, а також пряме запитання.
Друг відкидається в кріслі, кладе можутьню руку на підлокітник, спирається, ніби розслаблений тигр перед кидком. Відбиває ритм довгими міцними пальцями, які іноді й зі збитими кісточками бувають. Рідко. Все-таки статус олігарха й мільярдера зі списку «Форбс» не дозволяє, але помахатися Клим завжди любив, як, утім, і я...
— Хороше запитання ставиш, Юсупов. І чого ти чекаєш? Що я зараз хвіст підібгаю і на гальма натисну?! — скидає темну брову, і світлі очі впиваються в мене голками. — Деквітнись, я люблю нерви пощекотати. А враховуючи, який двіж іде, я, мабуть, і осторонь не залишуся.
Киваю. Знову кривлю губи в усмішці, поки Невзоров ще один ковток робить, залишаючись усе таким же непохитним. Як айсберг. Знає, що його так позаочі називають, але щось є, можливо, в очах, які іноді крижини нагадують, як-от зараз, коли друг видає:
— Я зустрінуся з Мельниковим. Поспілкуюся. Дізнаюся, у скільки він, Гнате, твою голову оцінює і мою колаборацію. А далі... — замовкає, знову робить ковток і розтягує губи в усмішці, що більше нагадує оскал, і вимовляє з натиском: — А далі ми розворушимо все це зміїне кубло і спалимо дотла, щоб неповадно було!
#7351 в Любовні романи
#3091 в Сучасний любовний роман
#1871 в Жіночий роман
Відредаговано: 13.10.2026