Виходжу з лоджії, вдавлюючи підбори в підлогу, і раптом знову ледь не посковзуюся! Мільярдер мав рацію: варто утриматися від подібних ходуль, ураховуючи, що я пошкодила під час падіння кісточку на нозі. Але мені краще вмерти, ніж визнати це.
А нога й справді ушкоджена, підбори мене не тримають; знімаю їх різко й беру в руки, як раптом розумію, що забула на стільці плащ. І в принципі забула й забула, завтра можна забрати, але чомусь мені не хочеться нічого свого залишати там, де побувала Альбіночка. Тому я прихоплюю туфлі й розвертаюся назад.
Босі ноги рухаються беззвучно, і я гадаю, що можна цілком собі прошмигнути непомітно й забрати свої речі, не привертаючи уваги Гната. Тільки-но підходжу до балкона, чую його голос, бачу ситуацію, розумію, що він розмовляє телефоном, і застигаю, коли чую:
— Так, приїду... Саме те... Чому б і ні... Треба зняти напругу.
Серце коле. Чомусь я одразу ж розумію, що він говорить із жінкою, яка йому ще й напругу допоможе зняти! Працювати він допізна зібрався!
Серце обпікає люттю. Я розвертаюся й іду геть, забувши про свій проклятий плащ. Не помічаю, як злітаю сходами, як сильно грюкаю дверима за собою. Будь дім не таким міцним — штукатурка б посипалася.
Жбурляю взуття на убивчих підборах у стіну.
— Хам! Гад!
Продовжую копати ні в чому не винний пуф. Потім застигаю, прикривши повіки й змусивши себе дихати через ніс. Один г глубокий вдих і видих. Вдих — видих. А у самої кров кипить і чомусь у животі метелики.
— Це все тіло. Просто реакція тіла.
Мене аж пересмикує від того, що сталося, просто трусить, і я роблю єдине, що вмію, що мене заспокоює: сідаю за альбом і починаю малювати, проєктувати, виплескувати свої емоції, доопрацьовую все на планшеті, створюю проєкт майбутнього дому Гната.
До слуху доходить звук автомобіля, що від'їжджає, і я схоплююся з ліжка, мчу до вікна й бачу, як чорна стріла Юсупова мчить на швидкості.
— Працює він. Як же...
У мене серце стискається, у голові знову крутяться слова Гната, які я ненароком почула, і я переконую себе, що мені глибоко байдуже, що і як робить Юсупов, але... Не можу терпіти. Щось гризе. Я не хочу бути дружиною, якій зраджують. Минулого разу його зрада розбила мені серце, і я втекла куди сили вистачало, а зараз... Зараз ми вороги, але для всіх я його дружина, і я не збираюся дозволяти чоловікові гульбанити напропале.
Намагаюся заспокоїти себе, та в голові каша, думки рояться. Знову сідаю на ліжко, хочу взяти альбом, але відкидаю його.
До мене тихо ходою маятника підходить Морквяник, ластиться. Котик ситий і напоєний. У його переносці все необхідне є, а я дивлюся в зеленющі очі своего вихованця. Вигляд у нього задоволений, явно малий нашкодив, але у мене немає ані найменшого бажання йти й перевіряти, що накоїв мій кіт.
— Настрій не той, хандра... — примовляю котикові, і він дивиться на мене уважно, не кліпаючи.
Планшет теж лежить збоку, а я раптом помічаю телефон, який безладно залишила на ліжку. Він миготить вхідним дзвінком і затухає. Знімаю блокування з екрана й зі здриганням жаху розумію, що на ньому купа пропущених від Лесі, однієї з моїх подруг.
Дивлюся на годинник і помічаю, що час уже пізній, та останній дзвінок був хвилину тому, просто через беззвучний режим, на якому я залишила свій телефон, її дзвінки залишилися непоміченими. Недовго думаючи, набираю подругу. Думаю, що якщо не відповість на другий гудок, я скину, але Леся відповідає, причому голос її звучить явно весело, а на задньому плані шумить музика.
— Улько — зраднице! — одразу ж чути в слухавці. — Забула про мене! Не привітала!
Прикушую губу й згадую, що у Лесі сьогодні ювілей, тридцять років виповнилося, і вона говорила, що хоче відірватися в цей день народження на повну, а я... я про все забула, тому що так несподівано з'явився мій колишній і перевернув моє життя з ніг на голову.
— Лесюню! Прости мене! Я... я просто замоталася.
— Ага, знаємо ми твоє «замоталася»! Мабуть, знову поглинула робота над своїми проєктами й усе забула! — видає ображено, перекрикуючи музику.
— Мені шкода. Ти зараз де? В ресторані?
— Ні! Ми з ресторану з дівчатами пішли! В клубі зараз! Будемо запалювати до ранку!
— Ти з Улькою говориш? — чую поруч інший знайомий голос. Маша явно теж на позитиві.
— Так! — відповідає Леся й знову повертається до мене: — Послухай мене, шановна Уляно Костянтинівно Моргунова! Якщо ти зараз не приїдеш, щоб привітати мене з днем народження, то можеш вважати, що подруги у тебе більше немає! Я тобі такого ігнорування не пробачу!
— Лесю, ну час зараз непідходящий... куди я поїду... — починаю відмовлятися, але мене обривають.
— Давай без відмовок! Я чула, що ти в бабусі записалася, кішкою обзавелася, пора вже й теплі шкарпетки в'язати. Саме те. Нехай інші кайфують від життя, а ти себе в черниці продовжуй записувати.
Слова Лесі б'ють на ураження. Згадую слова Гната про те, що він збирається десь і з кимось знімати напругу... Перед очима знову спалахує червоною ганчіркою бажання помститися! Я стискаю слухавку в руках міцніше й повідомляю упевнено:
— Так, Лесю. Твоя правда. Потрібно як слід відірватися. Скидай адресу. Я приїду!
Адреналін кипить у крові, і я розпливаюся в усмішці, коли чіпляю брелок від машини, яку мені презентував Гнат. Швидко спускаюся сходами й йду до машини, заводжу красуню й зриваюся з місця. На прохідній мене не гальмують. Судячи з усього, мій чоловік навіть не припускав, що я рвану геть серед ночі. Ну, звісно, ми ж домовилися з ним, що він працює, а я йду в спальню.
— Ненавиджу тебе, Гнате! Як же я тебе ненавиджу, — ударяю по керму в купі почуттів.
Стежу за картою й нарешті доїжджаю до клубу. За адресою, котру мені скинули, розташовується елітний клуб з чорними глянсовими вікнами й прекрасним лазерним освітленням. Присвистую й набираю Лесю.
#7383 в Любовні романи
#3109 в Сучасний любовний роман
#1878 в Жіночий роман
Відредаговано: 13.10.2026