Пан Пройдисвіт

Пан Прокопчик був дуже задоволений роботою своєї шайки. Наскільки задоволеним, що навіть розщедрився на невеличкий банкет. Переглядаючи документи він слухав розповідь голови про те скільки кого було, що хто казав, при яких обставинах довелось працювати.

- Так ти кажеш були якісь ще люди в чорному? І не дочекавшись у відповідь: «Егеж», продовжував роздуму в голос. – Цікава тут інтрига затівається панове, ох цікава.

         Прочитавши один з документів Прокопчик аж підскок.

- Що!? О, ні такого не може бути…

         Дав наказ негайно припинити банкет, Прокопчик велів негайно повернутися до міста злочину, і повернути документи назад, обставивши все як звичайний розбійний напад.

- Ох я буду не яякщо не викрутюсь! Ох виживи пане Прокопчикку, виживи, - дивлячись в люстерко сам собі казав шинкар.

         Виконуючи наказ шинкаря, шайка повернулась на місце нападу та від карети й слід простив. Почувши про таку новину шинкар присів, і довго дивився в одну точку. Потім взяв аркуш паперу і вмокнувши перо в чорнило написав листа скарбнику Січі. Потім покликав Головного і наказав тому передати листа особисто в руки.

- А пану Пройдисвіту, щось передати?

- А пану Пройдисвіту й так передадуть, ох передадуть, - загадково мовив Прокопчик, і велівши Головному йти пішов спати, бо на сьогоднішній день і так було багато клопоту.

         Тарас як і Микола хотів негайно кинутися визволяти Наталку. Та трохи охолонувши хлопці почали мислити більш розсудливо. Самотужки визволити Наталку було ділом пропащим, а щоб зібрати навколо себе вірних людей потрібен час.

- А ми хіба не надійні? – образливо сказав Зіна за всіх Характерників, котрі почувши гіркі розповіді маятників, хоч зараз ладні були вирушити визволяти невільників.

- Надійні то надійні, - відповів Тарас. – Та ми вигравши прапор «Право» мусимо піти до Січ та чекати подальших наказів щодо військового походу. До якого до речі треба готуватись заздалегідь.

- Так що ж нам робити? Скласти руки й чекати поки всіх наших побратимів заженуть в неволю? – питався Зіна.

- Ось що я думаю, - відповів Тарас. – Микола з Ониськом залишиться тут, а ми підемо до Січі, і коли буде все готове, щоб прийняти Миколу в козацьке братство, ми дамо йому вісточку.

         Як не крути, а це була добра рада. З однієї сторони поки Тарас буде на Січі Микола зможе немало чому навчитися у маятників, які були загартовані в таких боях, що не всякий козак може похизуватися. Тож коли все буде підготовлене для іспитів Микола не буде виглядати неотесаним хлюпом, і зможе достойно пройти всі іспити козацького війська. Тож залишившись в товаристві маятників, Микола вчився всім премудростям морського бою й порядку в той час як Тарас з Пройдисвітом робили необхідні приготування для того, щоб Миколу прийняли в козаки. І поки це все відбувалося, характерники насолоджувалися життям повноправних козаків, за якими признали хист до військових походів. І, поки вони проходили військову муштру на загальних учбових тренуваннях, Юрко Пройдисвіт не для кого не примітно щез, бо з прапором «Право» у нього був свій інтерес.

         Інтрига з Підковою пройшла занадто гладко щоб не бути на десятому небі від щастя. Зібравши своїх вірних людей, він під покровом ночі  прокрався до місця де був схрон банди Підкови. Велівши перенести скарб у другий схрон, яких у Пройдисвіта був не один, бо у нього було достатньо розуму, аби не зберігати все своє добро в одному місці. Четверо здоровил прослідувало за господарем, який в глухому лісі знав всі стежки, тож факел був не скільки для нього, скільки для його людей. Дійшовши до пагорба, Пройдисвіт намацав траву, яку згорнувши відкрив камінь, що закривав печеру в якій зберігалися скарби. Зайшовши в печеру, Пройдисвіт підпалив ще один факел, що знаходився в середині печери. Тільки-но спалахнув вогонь, як Прокопчик жахнувся, побачивши в печері стороннього, що якимось дивом опинився в середині. Побачивши стороннього, що нахабно улігся на скарби господаря, здоровили, витягши шаблюки кинулись на непроханого гостя не почувши окрику Прокопчика:   

- Стояти! – бо якщо сторонній зміг не тільки пробратись в середину печери, а ще й зумів примаскувати травою вхід та ще заложити каменем.

         Сторонній легко увернувся від першого нападника, і викрутивши у того шаблюку встромив тому прямо в серце. Побачивши мертвого товариша, здоровили скажено кинулися та даремно вони на щось надіялись. Витягши два мушкети, сторонній вистрілив зваливши обох здоровил, а третьому в спину кинув ножа Пройдисвіт.

- Прошу прощення за моїх невігласів, - люб’язно посміхаючись сказав Пройдисвіт, - гарні були хлопці та занадто гарячи.

- Что ж жаль, что не слушались старших ваширебята. – посміхаючись мовив незнайомець, і протягнувши руку для знайомства, сказав:

- Сергей Петрович. – і відразу ж добавив. – А вы если я не ошибаюсь Юрий Пройдысвит.

- Он самый…

- Дело у меня к вам делекатное, - сказав якщо хто ще не здогадався його «високблагородіє», і звісно інтонація була далекою до прохальної.

         Вартові не признали Юрка Пройдисвіта і не пускали до Січі, лише добре придивившись вони признали Юрка і пропустили. Ось так на нього подіяла розмова з Сергієм Петровичем. Постарівши на років десять, а то й одинадцять, Пройдисвіт шлявся по Січі сам не знаючи, що йому робити в такій скрутній ситуації. Само собою, що всі його скарби відбере Петрович, на цей рахунок Пройдисвіт не тішив себе надією, що все минеться. Та скарби то таке сяке, пару вдалих комбінацій і грошики заб’ють ще більшим фонтаном, а от життя попробуй повернути. Передати свідчення про кількість козаків, їхнє озброєння, військові види на походи, намочити порох аби не змогли стріляти гармати.