Глава 9 Кредитний білет «Шинарик»

Дерево впало перед самісіньким носом коней які тягли за собою карету. Кучер натягнув віжки поставивши коней на диби.

- Что случилось Ванюша? – спитав його високе благородіє Сергій Петрович, такий собі дядько з хвостиком волосся з заду, чорними вусами, і завжди з єхидною посмішкою.

         Кучер, уявляючи наскільки довго вони застряли, саркастично відповів:

- Та так, нічого особливого, просто деревце, ледь  на вашу карету не гепнулось.

- Гепнулось?

- Упало.

- А…и, чтотеперь?

- А тепер, прошу вашу охорону злізти з карети, і відклавши шаблі, дістати сокири і перерубати дуба.

- Шпаги Ванюша, шпаги…

- Та отож…

Та не вспіли четверо охоронців зіскочити з карети, як зі схилів повискакували десятеро нападників з ніг до голови одіти в чорну одежу лише очі горять як ті вогники в ночі. Четверо охоронців оточили карету, аби не дати його високому благородію постраждати. Сергій Петрович зреагував миттєво. Знаючи які  йому доводиться перевозити важливі документи, Петрович, виклопотав одному песиголовцю помилування в обмін на те, що той змайструє йому таку карету, яку б не могли б захватити ніякі розбійники. Ватажок банди розбійників з’ївши не один пуд солі в грабежах і розбоях погодився та на своїх умовах, котрі доречі були вигідні і його високо благородію. Робить було нічого довелося погодитися на помилування ще одного розбійника, котрий мав талант зламувати любі замки, та звісно міг зробити такий замок який відчинить тільки він сам.

- А ще він мастак робити тайники, - бачачи вагання Сергія Петровича, сказав розбійник.

         Ось так вийшли на свободу Прірва й Легкий: два розбійника, що славилися пограбуванням поважних персон. Враховуючи тяжкість їхніх злочинів, можна тільки здогадуватись наскільки важливі документи перевозив Сергій Петрович, якщо таким головорізам дали помилування. І треба віддати належне слову, котре злодії дали його благородію. Зробили таку карету, яку й полк солдат не візьме, а не те що якісь там нападники в чорних одежах. Здатна сама себе захистити, карета не потребувала великої охорони, так що його величність могла спокійно пересуватись не приволікаючи до себе зайвої уваги. Охоронці були потрібні скоріше для прислуговування чим для захисту. А ще, охорона виконувала роль приманки. На учбових тренуваннях нападу на карету відпрацьовувалась така стратегія оборони. Охоронці вискакували з карети і ставши навколо неї кільцем, повільно відступали, аби поближче підпустити нападників, а далі про все повинен був подбати Сергій Петрович. Зовні карета була звичайна: чорна, висока з чотирма колесами, запряжена чотирма кіньми. Легкий з Прірвою так майстерно приховали зброю, що дивись аж трісни, та нізащо не побачиш ані пістолів, ані арбалетів. І з усієї цієї зброї Петрович міг стріляти як йому заманеться. Захоче лупоне всім зразу, захоче по черзі, якщо є така наснага, то чого б не постріляти одночасно по два по три. Все можна – карета була бездоганна.

         Та фантазія розбійників на цьому не закінчилась. Це ж треба додуматися розставити навколо карети дзеркала так хитро, що його високе благородіє могло все бачити навкруги без того щоб крутитися як дзиґа. Тому хіба можна дивуватися коли побачивши нападників, Сергій Петрович сказав:  

- Ну наконецто…

- Хлопці, що ж ви такі чорненькі, - сказав Іван перед тим як отримати стрілу в серце.

         Пан Прокопчик добре знав дорогу по якій їхав Сергій Петрович, і власне його «високблагород» шинкар добре знав, бо не один раз мав з ним зустріч. Так само як і Прірву з Легким, для яких по його дуже великій просьбі Сергій Петрович приговорив до страти, за те що вони вийшли з під його контролю, а точніше, аби зробити подарунок дуже потрібно слідчому, котрий ніяк не міг спіймати шайку Прірви. Прокопчик, будучи для Сергія Петровича інформатором номер один, розумів, що рано чи пізно цьому прийде край. Звісно шинкарю ніхто не скаже спасибі, не кажучи про персональну пенсію на яку він буде жити припиваючи. Його скоріш повісять на гілляці залишив на розтерзання собакам. А такою смерті Прокопчик собі не бажав. Тому йому було дуже необхідно дізнатися, що ж таке важливе перевозить Сергій Петрович у своїй від усього світі зачиненій кареті. Для цього він доручив Головному, (старому друзяці, що керував бандою трьох телепнів) «вскрити» карету.   

- «Вскрити» це..?

- І це і оте, - як завжди дратувався Головний, коли Теля прискіпливо намагався все для себе уяснити.

- Карета буде їхати ось по цьому маршруту, ми повинні зупинити її в оцій точці, - розтолковував Головний, пояснюючи хлопцям, що й до чого.

- В точці це..?

- Це тут!

- Тут це..?

- Тут це «тута»?

- А! – ляснувши себе по голові сказав Теля. – А я думав, що «тама», а «воно» «тута»!

- Так от план такий…ми робимо так, - одразу перевівши для Теля слово «план», сказав Головний, після чого якомога зрозуміліше пояснив, що кому робити.

         План був дуже простий. 

- Прости!? Тьфу ти не те…Простий!? Та, а як ми зробимо болото серед дороги, - питався Теля.

- Вириємо яму, накидаємо туди скошеної трави, засипимозверху землею, і все це діло зашлейфуємо водою. 

- Ага так там буде десь поряд озерце! – радісно вигукнув Теля.

- Там буде поряд криниця, - роздратовано мовив Головний.

- Яка ще криниця, - підозріло дивлячись на лопати спитав Теля.