Скрипнули двері. Жан зайшов до кімнати й почав шелестіти в кишені. Він дістав невеликий батончик і простягнув мені.
Було приємно, що він приніс мені хоча б щось. Але я впізнала цей смаколик одразу — найдешевший з магазинчику по дорозі. Колись у мене було обмаль коштів, і коли хотілося солодкого, я перебирала асортимент, шукаючи щось дешевеньке, щоб хоч трохи себе потішити.
Але в нього інша ситуація. Нормальна, як на ці важкі часи, зарплата. Він міг би купити мені «Снікерс» або хоча б будь-яку шоколадку. Та він цього не зробив. Економить на мені.
Думка про це прогірчила задоволення від солодкого сюрпризу.
Потім він чмокнув мене в щоку — традиційно, навіть автоматично. Ніби поставив галочку: між нами все добре. Хоча для мене всередині давно вже не так. Здається, між нами ніколи не було по-справжньому добре.
Я намагалася це збудувати, витерпіти, заслужити, відточити — але досі не змогла.
Він кількома словами розповів про справи й пішов займатися своїми.
Я теж схопилася, згадавши, що потрібно змолоти каву — вже нічого було заварювати. Чашка запашного напою давала мені відчуття, що все добре. Вона стала ритуалом: щоб заспокоїтися, розслабитися, зосередитися або взятися за важку справу.
Жан у відпустці, і в нас тепер є час побути наодинці, нікуди не поспішаючи. В нас давно не було ні сексу, ні щирих розмов, ні планування майбутнього, ні цікавих розваг. Здавалося б, усе це можна надолужити.
Але мені зовсім не хочеться.
Мені не хочеться з ним нічого.
Тільки здається, що треба триматися. І я борюся з собою, роблячи так, як «треба».
Колись я намагалася розмовляти з Жаном, намагалася достукатися до чогось живого в ньому. Але від цього ставало тільки гірше. Починалися конфлікти. Я плакала, він сердився.
Більше не намагаюся.
Тепер я думаю про майбутнє. Мабуть, якщо так триватиме й далі, буде тільки гірше.
Мені часто здається, що головною проблемою наших стосунків є моя залежність від Жана. Він заробляє на їжу й інші базові потреби — і це добре. Я займаюся побутом — і це теж праця, і теж добре.
Але я не почуваюся в безпеці.
У Жана є вища освіта, офіційна робота, кілька років стажу, водійські права, автомобіль, кілька діагнозів.
У мене — хронічний біль у шлунку й серці, посивіле в тридцять два волосся, кілька зайвих кілограмів і втомлений вираз обличчя.
Одного разу Жан сердито спитав:
— А що буде, якщо зі мною щось станеться? Де ти будеш жити, на що прогодуєш дітей?
Я почула в цьому не турботу, а докір.
Він просто накричав. Не підготував для нас заощаджень, не придбав житло, не погодився після роботи доглядати дітей, щоб я могла бодай трохи працювати.
Раніше я дуже сумувала й ображалася. Трималася за свою правду: я займаюся побутом, виконую безліч справ, доглядаю дітей. Я заслуговую, щоб про мене подбали. Я заслуговую, щоб визнали цінність мого вкладу.
Тепер я розумію інше.
Він не здатен.
Йому незручно визнавати.
Мені здається, що він тримається за життя, думаючи лише про те, що він — благодійник, а я — нікчема. Для нього нестерпно цінувати мій вклад.
Нехай так.
Після чергового конфлікту мій біль у серці став особливо гострим. Тоді я поставила крапку.
Більше я не намагатимусь.
Він не зрозуміє. Не помітить. Не подбає.
У вісімнадцять мені здавалося критично важливим вийти заміж і народити дітей. Ніби смішно в сучасному світі, де жінки реалізуються в кар’єрі й у чому завгодно.
Але для мене це було маркером повноцінності. Запорукою щастя й надійного майбутнього.
Тепер я розумію тільки одне: якщо все триватиме так, моя залежність від Жана зростатиме з кожним днем.
Він може не бути до мене добрим. І я не зможу на це вплинути.
Я торкнулася дна тоді, коли зрозуміла: він не боїться мене втратити.
Коли я попросила змінити ставлення до мене й сказала, що піду, якщо нічого не зміниться, він відповів:
— Я не можу тебе втримати. Якщо захочеш — підеш.
Він навіть не розглянув можливості змінитися, щоб я залишилася.
Нічого не зміниться.
Він радше втратить мене, ніж зміниться.
Раніше я думала, що він неправий і несправедливий. Тепер я звинувачую себе.
За те, що погодилася на це життя.
За те, що створила сім’ю.
За те, що народила дітей.
За те, що не подбала про освіту, кар’єру, майно.
Тепер я ні з чим.
Усе, що я маю, — ціною терпіння й мовчання.
Турботу без прав.
Без вибору.
Без можливості керувати власним життям.
Усе залежить від його настрою.
І якщо я наважуся піти — опинюся сам на сам із труднощами, до яких не готова. З обов’язками, на які не маю ресурсу. З майбутнім, перед яким я беззахисна.
Найважче — це діти.
Їм потрібні ресурси й стабільність. Я хочу дати їм найкраще життя.
Але не можу.
Я не знаю, що має статися, щоб я ухвалила рішення й щось змінила.
Але я знаю: це колись станеться.