Глава 29

Настя

«Якщо не хочеш замерзнути від холоду, ти маєш уміти користуватися дровами й топити грубку» - Саме ці слова, казав мені мій дідусь, коли я приїжджала до них у село. Тоді я не вірила, що такі навички можуть мені стати в пригоді, але як виявилося, життя має дивувати.

Повертаючись від дров'яна, з черговим оберемком дров, я згадувала ці слова. Маленькі сніжинки падали на обличчя, та іноді падали на очі. Дрова, як завжди, були важкі й пахли пилом, упереміш із лісом і мохом.

У будинку, я складала їх біля каміна, з лівого боку, що знаходився у вітальні. Підкидаючи дрова у вогонь, заворожено дивилася на яскраве полум'я. За таким видовищем можна спостерігати годинами. Звільняючи ліву руку від дров, я почула легкі кроки. Діма, напевно, вже прокинувся. З учорашнього дня він так і не прокинувся. Але я не переживала. Микола ж сказав, що все буде добре.

- Тебе Микола тут залишив? - Хрипло промовив він, а після додав, трохи стурбовано. - Де Настя?

Я закотила очі й важко зітхнула. Вставши, обтрусилася і тільки тоді повернулася до нього. Як я й думала, він мене не впізнав. Дивився дуже пильно і з такою серйозністю, що я ледве посмішку стримувала. Хоча, це й не дивно. На мені були довгі джинси й трохи великий светр. Обличчя я забруднила в сажі та пилу. А ще розпатлане волосся, яке я заплела в деякий пучок.

- Анастасія? - Здивовано запитав він.

Як офіційно, прям, відчула себе якимось важливим гостем.

- Я, Дмитре Івановичу.- І не втримавшись, зробила щось на кшталт реверансу.

Він ще раз окинув мене уважним поглядом, після чого на його обличчі з'явилася посмішка.Це була не та, саркастична чи глузлива посмішка, ні.Вона була такою теплою і милою, що мені захотілося стрибати від радості. Але, згадавши про те, що я доросла людина, вирішила цього не робити. А то, подумає ще, що я дивна.

- Що, не впізнав одразу? - Я схрестила руки на грудях, чекаючи відповіді.

- За радикальних змін мало кого можна впізнати.

- Іншими словами, ти думав, що я вмію тільки грубіянити?- Запитання було, скоріше риторичним, і відповіді на нього я особливо не чекала.

- Не приховую, саме так і було. Скажу більше, перше враження ти справляєш жахливе.

Ні, ну ви подивіться на нього. Врятувала йому життя, привезла сюди, а він, не встигнувши прокинутися, знову мене підколює. Цікаво, всі Дмитри такі. 

- Ти теж не далеко втік. - Буркнула я, щоб він почув.

Розвернувшись, попрямувала на кухню, щоб умити обличчя. А то, ще придумає мені якесь прізвисько. 

- Як твоє плече? - Запитала я, вмикаючи кран із водою. 

- Болить, але мені не вперше.

- Це ти про ті часи, коли було, менше досвіду — більше емоцій?

Запитала я, витираючи мокре обличчя рушником.

- Це тобі Нік бовкнув? - Він одразу став серйозним, навіть трохи насупився.

- Ну, не бовкнув. - Я трохи зам'ялася. - Просто прозоро натякнув.

- І про, що, він тобі ще, прозоро натякнув? - Запитав він, передражнюючи мене.

- А... ну, — я почала блукати очима, — про те, що були часи, коли ти ліз у кожну розбирання.Але зараз став обережнішим і розумнішим. - Він усміхнувся.

Але мені здавалося, що це не віщувало нічого доброго.

- А, що ще? - Він підійшов до мене і нахилився.

Наші очі були на одному рівні.

- Сказав, що якщо я хочу знати більше, то краще запитати в тебе.- Моя відповідь була тихою, але твердою.

- Друг як завжди у своєму репертуарі.- Діма знову випростався.- Заінтригує, а мені потім задовольняй цей інтерес.

- А ти розкажеш? - Поцікавилася я. 

- Ні. - Відрізав він.

- Я тобі взагалі-то життя врятувала. - Викрикнула я.

- І я тобі дуже вдячний. Але це не привід для мене розповідати про своє минуле першому зустрічному. - Я надулася. - Тим більше я тобі теж життя рятую.

Я зітхнула. З цим, звісно, не посперечаєшся. Гаразд, не буду наполягати, захоче, сам розповість.

- Обідати будеш?

- Не відмовлюся.

Уже за кілька хвилин ми сиділи за столом і їли. Сьогодні їжу я приготувала сама, і це можна було назвати повноцінним обідом. У Дмитра теж був відмінний апетит. Але цьому я навіть не здивувалася, не їв з учорашнього дня.

Ми говорили на нейтральні теми. Дізнавалися одне про одного все більше.

Я зазначила, що у цього хлопця відмінне почуття гумору. У палітурку із сарказмом, виходить, неперевершений вид мистецтва, до якого мені ще далеко.

- Давай я сходжу по дрова? - Запропонував він, стоячи біля мене і теж натягуючи верхній одяг.

- Не переживай, я впораюся.- Запевнила його.

- Але я не можу стояти й дивитися, як ти напружуєшся. - Серйозно заявив він.

- А ти сядь.Тим паче у тебе плече. - Нагадала я, показуючи на футболку.

- І що? - Підвищився його голос. - Я цілком можу працювати іншим.

Як же він іноді дратує.

- Значить так, — я підняла на нього рішучий погляд, — ти зараз сядеш на диван і перестанеш мені заважати. Я доросла жінка і мені під силу впоратися самостійно. Якщо ж продовжуватимеш упиратися — вколю снодійне. Ти маєш сидіти й відпочивати. Свою допомогу ти мені надаси, коли будеш від Евересту рятувати. Я, зрозуміло, пояснюю? - І схрестила руки на грудях.

- Добре, — неохоче погодився він, відходячи вбік. - Але якщо потрібна буде допомога, клич.

Ця справа зайняла в мене не більше ніж пів години. Діма весь цей час сидів у вітальні, і з цікавістю поглядав на мене. Нехай навіть і вдаючи, що вирішує якісь справи в ноутбуці. А коли я закінчила, то сіла в сусіднє крісло, відкидаючи голову назад і заплющуючи очі. Свіже повітря мене розморило. Усе-таки, це не те що в місті, нехай, навіть якщо ми й за містом.

- Із села? - Запитав він, закриваючи ноутбук і кладучи його на журнальний столик.

- Не зовсім. Народилася в місті, але батьки весь час, на всі канікули, відправляли мене в село до бабусі й дідуся. Бабуся намагалася виховати з мене леді, а дідусь навчав премудростей життя в селі. Він узагалі про онука мріяв, але, навіть попри той факт, що в нього народилася онука, він однаково вчив мене всього того, чого міг навчити хлопчика.