Глава 24

Ліна

Після «Снігової пригоди» Олег, не гаючи часу, взяв мене, і ми поїхали в старий будинок. Я, звісно, протестувала і казала, що в мене плани.

- Поліно, не хвилюйся ти так. Зараз допоможеш мені, а потім я відвезу тебе в автосервіс.

І як із ним розмовляти. Одне тішило, справа там була на годину, не більше. За склом машини, на землю падали маленькі сніжинки і я мимоволі посміхалася.

Під'їхавши до місця призначення, мене охопив невідомий страх. Чи то лякав той факт, що мене знову можуть вдарити по голові. Або ж, мені просто було страшно перебувати поруч із чоловіком. Я ще не забула про рукавички, що були мною знайдені, а ще насторожувала його швидка зміна ставлення до мене.

Замислившись про своє, я й не помітила, що Олег не йде за мною, а зупинився біля ґанку.

- Нам не туди! - Покликав він.

- А куди, тоді? - Я почала повертатися назад.

- Іди за мною і не літай у хмарах.

А ось це було прикро. Проте я пішла за ним.

Сніг під ногами хрустів, а ліс, що лякав у далечіні, вже не викликав у мене страху. Щойно ми зайшли за будинок, мій погляд одразу впав на ледве помітний слід. Начебто, когось волочили. Олег теж це помітив і одразу насупився. Не сказавши мені ні слова, він попрямував до лісу. Саме туди вели сліди. На межі лісу, середовища обривалися, адже там шлях перегороджувала гілка.

- Далі глухий кут. - Констатувала я, повертаючи назад.

- Не поспішай. - Він поклав свою руку мені на плече, розвертаючи тим самим до лісу.

Наступної миті Олег струсив гілку, сніг посипався на землю. А потім легким рухом він відкинув її вбік. Перед моїм поглядом відкрилася стежка і слід.

- Дами вперед? - Він жестом запропонував мені піти.

- Та йдіть ви. - Я фиркнула, а він розсміявся.

Першим усе ж пішов він. Йшли ми не довго. Ліс вражав своєю красою і водночас лячною атмосферою.
Незабаром ми натрапили на купу з гілок, що була притрушена снігом. Сусід одразу підійшов до неї та почав розбирати. Коли купу було майже розібрано, я побачила труп і скрикнула. Відлуння одразу рознеслося по всьому лісу і навіть ворона десь спурхнула.

Але незабаром моє здивування змінив інтерес і я підійшла ближче. Мою увагу одразу привернула одна маленька деталь. Рукавичка. Точно така ж, як я знайшла на ґанку і в будинку сусіда. І тепер, у кишені вбитого, була така сама рукавичка.

Я присіла навпочіпки біля трупа і дістала її з кишені. Після чого, розклала всі три знайдені предмети на снігу. Перша, що була знайдена біля трупа. Другий, що я знайшла на ґанку старого будинку. І третя, яку я знайшла в будинку Галини Степанівни.

Уважно оглянувши, я зробила один дуже шокувальний висновок. Рукавичка, що я знайшла на порозі, була трохи інша, а саме візерунок. Я просто не придивлялася, а зараз побачила, що лінії не збігаються.

- Значить, це він був тієї ночі в моєї бабусі в будинку.

Я здригнулася і трохи відсахнулася від нього.

- Як ви... - розгублено почала я, але запнулася.

- А ти думала, я не помітив? - Він усміхнувся.

Мені відразу стало страшно. Я навіть хотіла втекти, але ноги мене не слухалися.

- Я... я не хотіла... - Слова плуталися, і я просто не знала що сказати.

- Нічого. - Тихо відповів він, і підійшов до мене впритул.

Я заплющила очі, адже не знала, чого від нього очікувати. А він лише обійняв мене. Я спочатку розгубилася, а потім невпевнено посміхнулася. Обіймати Олега було приємно, хоч він і був вищим за мене, на сантиметрів двадцять, напевно.

- А тепер телефонуй Максу. Нехай приїжджає й оформляє знахідку.

Я підняла на нього здивований погляд, а потім відійшла на кілька кроків.

- Звідки ти знаєш, як його звуть? Я тобі не говорила.

- Ти телефонуй. А поки вони їдуть, я тобі все розповім.

Почувши ту фразу, що стосувалася того моменту, де він мені все розповість, я одразу набрала номер брата. Довго довелося пояснювати, куди потрібно приїхати, але він усе-таки мене зрозумів. Після, сховавши телефон у кишеню пальта, запитально подивилася на Олега. Той трохи помовчав, а потім важко зітхнув і почав.

- Після нашої першої зустрічі, коли ти забрала рукавичку, мені відразу стало цікаво, яку гру ти ведеш. Вранці, я зателефонував своєму другові, і той дізнався все про тебе.

Він говорив це так спокійно, що я образилася на нього.

- Ось тільки ображатися не треба. - Серйозно проговорив він. - Якби ти була на моєму місці, вчинила б так само.

З цим, на жаль, не посперечаєшся. Я ж так і роблю завжди, відразу дзвоню братам. Але видно, сусід помітив, що я ще трохи ображена і тому додав:

- Це я, викликав тобі швидку.

- Чому відразу не сказав?! - Вмить спалахнула я.

- Чекав слушного моменту. - Коротко відповів він.

- А як ти мене знайшов, коли я була в погребі?

- Ти про відстеження номера телефону чула? - Питанням на питання відповів він

- Так. - Коротко відповіла я.

Брат іноді говорив мені про таке.

- Значить знаєш, як він працює?

- А як дізнався мій номер телефону? - Не вгамовувалася я.

- Вночі заліз до тебе в будинок і лазив у телефоні. - Я зробила ще один крок назад і насупилася.

Олег лише посміхнувся, після чого розсміявся.

- Я жартую. - Пояснив він. - Мені його бабуся дала.

- Знаєте, гумор у вас дуже дивний.

- Нічого, у майбутньому звикнеш.

Не знаю, що він під цим мав на увазі, але питати я не стала. Він і так здавався мені дивним, хоч і хороший.

Після, між нами повисло мовчання, і ми стояли. Ну як стояли, це я стояла і думала, а Олег кудись пішов.

Якщо Галину Степанівну вбив труп, по іншому я його називати не могла. Значить, у нього міг бути подільник. Той, убив першого, а потім сховав друга тут. Але через те, що будинок вирішили відбудувати, і я сюди часто приїжджала, він вирішив переховати мляве тіло в ліс. Тоді, це більш-менш, щось прояснює.