Глава 21

Ліна

- Ісссссс... - прошипіла я, приходячи до тями.

Голова боліла, а навколо пахло вогкістю і сирою землею. Розплющивши очі, я побачила лише тьмяне світло, що проникало крізь шпарину у дверях льоху. Маючи намір піднятися, я відчула, як до горла почала надходити блювота, але навіть це мене не зупинило. Лежати на холодній землі резону не було, так тільки застудитися можна.

Акуратно сівши, почала масажувати віскі, але біль тільки погіршився. Хоч підлога і була зроблена з дерева, але пил і залишки землі були присутні. Сидячи на підлозі, я відчувала як по низу тягне протяг.

Ось чому й почала діяти.

Насамперед почала шарити по дошках і шукати свої речі. Знайшла тільки телефон, що вже було непогано. Заряду було мало, але, що мені було робити, якщо іншого варіанту я не бачила. Увімкнувши ліхтарик, я акуратно попрямувала до невеликих сходів, що вели на вихід.

Він був закритий.

Видно цей.... Я ще не придумала слова, якими могла б описати того типа. І чому мене весь час по голові б'ю. Ось і знову біль почав до голови приливати.

- Ай. Та що ж це таке. - Почала я обурюватися.

Оглянувши весь льох, він був порівняно невеликий. Мені стало зрозуміло, що вибратися звідси я не зможу. Настрій відразу погіршився, а руки стали мерзнути. Я відразу відчула, як до кісток пробирає холод, а сльози почали навертатися на очах. Звісно, я могла б зателефонувати, але тут зв'язок не ловив.

Я не знала, скільки минуло часу. Відтоді, коли телефон сів, було близько десятої, а відтоді минула, може, година, а може й дві. Ноги вже остаточно замерзли і пальцями вже було важко ворушити. Губи тремтіли, а очі стали закриватися.

Коли надія була втрачена, і я вже змирилася з тим, що помру такою дурною смертю, я почула кроки. Спочатку вони були тихими, але з кожним кроком я розуміла, що він іде до люка.

- Поліно, - чоловік зробив паузу, ніби чекав відповіді. - Ви тут? - Мені здавалося, що я знаю цей голос.

- Так, - через силу прокричала я слабо, а потім додала, - унизу.

Кришка льоху відчинилася, яскраве світло засліпило мені очі, від чого я примружилася.

- Із тобою все гаразд? - У голосі звучало занепокоєння.

Це був Олег? Мені здається, я впізнала його за голосом.

- Олег? - Здивувалася я.

- Так. Ви встати можете?

Мої очі почали звикати до світла, і в мене перед очима став вимальовуватися його силует.

- Напевно. - Невпевнено відповіла я, і спробувала встати.

Ноги трохи підкошувалися, але стояти більш-менш, я могла.

Підійшовши до сходів, взяла руку Олега, яку він мені люб'язно подав. Як інтелігентна людина, він допоміг мені вибратися з льоху. А потім, тримаючи за лікоть, вивів з дому, і ми попрямували до машини.

На вулиці здійнялася хуртовина. Вітер дув в обличчя, від чого голова знову почала боліти та підступили блювотні позиви. Олег, мабуть, це помітив, і, обнявши за плечі, посадив на переднє сидіння.

- З переді тебе не буде так нудити. - Сказав він ласкаво.

Коли ми виїхали на трасу, мені стало легше. Чоловік вів машину не поспішаючи, але впевнено.

- Навіщо ти туди поїхала? - Запитав він, не дивлячись на мене, але в його голосі звучала суміш роздратування і занепокоєння.

- По роботі. - Відповіла я, нервово ковтаючи.

І тут мене осяяло. Я не говорила йому куди їду. Його поява для мене була несподіваною. У голові крутилося питання: Як він мене знайшов? Ні, я, звичайно, була вдячна, що він з'явився в потрібний час, але ось як він дізнався. Це привело мене в шок. У голову відразу почали залазити найпохмуріші думки.

- Як ви мене знайшли? - Запитала я, повертаючи до нього голову.

- А навіщо в льох полізла? - Він замовк, явно ігноруючи запитання.

- Я туди не лізла, мене по голові вдарили. - У момент спалахнула я. - Як ви мене знайшли? - Повторила я запитання.

- Ти завжди притягуєш до себе стільки неприємностей? - Знову ухилився він від відповіді, продовжуючи дивитися на дорогу.

- По-перше, не потрібно на мене кричати. Я вас про допомогу не просила. По-друге, не вам вирішувати, що мені робити. А по-третє.... - я запнулася, відчувши, як злість починає кипіти.

- А по-третє? - Запитав він, дивлячись на дорогу.

- Зупини машину! - Зажадала я, схрестивши руки на грудях.

- Ні. - Холодно відповів він, навіть не глянувши на мене.

- Що означає «ні»? - я завмерла, приголомшена його тоном.

- Заспокойся. Приїдемо додому - поговоримо, - кинув він, його голос був твердим, як сталь.

Коли машина Олега зупинилася біля будинку, я хотіла швидко покинути її, але він сказав, щоб я не поспішала. Так, без запрошення, він опинився в мене в гостях, а точніше в кухні.

Уже не звертаючи на нього уваги, я зняла верхній одяг і закинула його в пральну машину. У ванній умилася й обробила рану, заклеюючи її пластиром. Не велику, але буде видно, якийсь час. Після попрямувала до спальні й переодяглася в домашній одяг.

У кухні поставила чайник на вогонь. Спираючись руками на стільницю, я повернулася до нього.

- То як ви дізналися, що я в тому будинку?

Олег, до цього він дивився у вікно, повернув до мене голову і просто дивився.

Я теж не відривала від нього погляду, показуючи тим самим свою рішучу позицію. Тільки зараз помітила, які в нього очі. Карі. Як темний бурштин із відблиском чогось небезпечного й заворожливого.

- Це не так важливо, - спокійно відповів він, усміхнувшись.

- Для мене - важливо, - не відступала я, з викликом зустрічаючи його погляд.

Він підійшов ближче, його постать здавалася загрозливою в напівтемряві кухні. Але замість відповіді він лише злегка нахилив голову і сказав:

- Усе, що тобі потрібно знати - я був там вчасно.

- Ви що, шпигуєте за мною? - випалила я.

- Коли прийде час, ти все дізнаєшся, - ухилився він від прямої відповіді і, взявши пальто, попрямував до дверей.