Глава 20

Настя 

Ближче до вечора я почала готуватися до сну. Місто вже занурилося в нічну тишу, яку порушували лише рідкісні звуки проїжджих машин. Ніч здавалася особливо зловісною, ніби знала більше, ніж я. За цей тиждень у моєму житті сталося стільки всього, що думки не давали спокою.

Сидячи в ліжку й загорнувшись у ковдру, я намагалася впорядкувати їх. Одне питання тягнуло за собою інше: що означали слова зниклого трупа? Куди він подівся? Які плани будує Еверест? Як він пов'язаний з усім цим? Я була впевнена: варто відповісти хоча б на одне з цих запитань, і все почне прояснюватися.

Але, як на зло, замість геніальних ідей організм нагадав, що пора вечеряти. Мій шлунок тихо завурчав, а я, знехотя покинувши затишне ліжко, накинула светр і вирушила на кухню.

Там на мене чекав неприємний сюрприз: у холодильнику подруги, здавалося, оселився вітер. З їстівного тільки пакет пельменів.

- Ну, хоч щось, - пробурмотіла я, дістаючи каструлю.

Шум сковороди та гуркіт каструль, схоже, розбудили Дмитра. Він увійшов на кухню у своєму звичному вигляді: суворий вираз обличчя, рука на кобурі, ніби й уночі не розслабляється.

- Пістолет прибери, - пробурмотіла я, кинувши на нього швидкий погляд. - Якщо голодний, сідай.

Він мовчки прибрав зброю в кобуру і сів за стіл. Настала напружена тиша. Я скувала себе обіцянкою не уїжджати, але першою заводити розмову не збиралася. Дмитро, судячи з усього, теж не горів бажанням базікати, але все ж почав:

- Як ти?

У його голосі я вловила щось схоже на турботу.

- Як тобі сказати... - я знизала плечима, дістаючи виделку. - За цей тиждень я встигла зустрітися з трупом, якого потім не виявилося. Мене мало не вкрали. Потім ти «вдерся» в моє життя...

- Не вдерся, а з'явився, - поправив він із серйозним обличчям.

- Ні, вдерся! - не стримавшись, підвищила голос я. - І ось я тут, на кухні, їм пельмені з тобою, замість того щоб спати.

Останню фразу я вимовила з таким сарказмом, що він, здається, ледве помітно усміхнувся.

- Ти нервуєш, - тихо зауважив він, немов помічаючи очевидне.

- Ні, - відрізала я, втупившись у тарілку.

Він нічого не відповів, тільки глянув на мене з тією своєю холоднокровною, допитливою усмішкою, яка чомусь вибивала з колії.

- Слухай, - почала я вже тихіше, - у мене з'явилася одна теорія.

Дмитро трохи підняв брову, жестом показуючи продовжувати.

- Пам'ятаєш, я говорила, що труп вимовив щось на кшталт «ніга» або «Ніка»? - я зробила паузу, щоб зловити його увагу. - Так от, раптом це не набір звуків, а ім'я?

Його обличчя стало більш зацікавленим.

- Ти хочеш сказати, що Еверест шукає якусь дівчину, але не знає її імені?

- Саме так! - Я посміхнулася, надихнувшись тим, що моя ідея здалася йому розумною. - Ну як, слушна думка?

- Не позбавлена сенсу, - спокійно відповів він, схрестивши руки на грудях.

Я фиркнула. Хотілося, звісно, більшого схвалення. Але ображатися не стала. Хотіла ще дещо уточнити, як раптом у нього задзвонив телефон.

- Так, - коротко кинув Дмитро, піднісши слухавку до вуха.

На іншому кінці лінії пролунав металевий голос.

- Як відпочивається?

Від холоду в голосі в мене пішов мороз по шкірі. Я насторожилася й інстинктивно обняла себе руками, спостерігаючи, як обличчя Дмитра напружується.

- Непогано. Ось тільки ти б своїх людей прибрав. Затісно мені, - спокійно відповів він.

- Віддай мені дівчину, і я все владнаю, - голос на тому кінці був таким же крижаним.

- Розбігся. Мені вона теж потрібна, - Дмитро злегка усміхнувся, але очі залишалися колючими.

- Ти пам'ятаєш, із ким розмовляєш? - тон співрозмовника став жорсткішим.

- Саме тому й не хочу її віддавати, - відрізав Дмитро.

- Ну, ми просто поговоримо.

- Назви мені хоч одну людину, яка після розмови з тобою залишилася живою і неушкодженою.

- Вона ж дівчина...

- І що? Усі дівчата, з якими ти мав справу або намагався завести стосунки, відшивали тебе. Після цього ти злився і мстився. Настя ж, жінка з непростим характером і щось мені підказує, якщо я тобі її віддам, то живою вона не піде від тебе.

Співрозмовник, здається, почав втрачати терпіння.

- Це не твоя справа!

- Ти маєш рацію, - Дмитро усміхнувся. - Але її смерть буде на моїй совісті, а цього я собі дозволити не можу.

- Якщо це твоє останнє слово...

- Останнє, - спокійно підтвердив він.

- Тоді будь готовий. - Останні слова прозвучали холодно, немов попередження. - Перед смертю згадай, що я пропонував тобі вирішити все мирно.

Дзвінок обірвався. Дмитро прибрав телефон і подивився на мене.

- Що він мав на увазі? - запитала я тремтячим голосом, відчуваючи, як страх огортає мене з головою.

- Що скоро все стане ще складніше, - спокійно відповів він.

Ми сиділи в тиші. Зовні завивав вітер, і на мить мені здалося, що ніч згустилася ще більше.