Глава 9

Ліна 

Сніг взимку це завжди класно, а ось розчищати свою ділянку від білого покриву - важко. Після вчорашнього снігопаду, снігу нападало мені по щиколотку. Звичайно, цей факт не заважав мені виїхати з двору, але якщо я не розчищу його зараз, то з часом мені доведеться робити подвійну роботу.

Не гаючи часу, я швидко впоралася. Витерши мокре чоло і видихнувши, я хотіла було зайти у двір, але задумалася. Біля подвір'я Галини Степанівни сніг ніхто не розчистив, а коли приїде онук і чи приїде взагалі - мені не відомо. Все-таки, середина грудня. Знаю з власного досвіду, що в такі дні роботи стає більше.

Подивившись на годинник і переконавшись, що час ще є, попрямувала розчищати сніг. Зайняла це не більш як пів години, зате в душі оселилося таке задоволення.

Підійшовши до хвіртки, я потягнулася до ручки, але тут почула знайомий голос.

До мене, не поспішаючи, йшла сусідка по лівій ділянці, махаючи рукою і посміхаючись.

- Доброго ранку, Світлано Максимівно. - Вона любила, щоб до неї зверталися тільки на ім'я по батькові.

- З добрим, Ліно. - Привіталася вона, підходячи ближче. - Бачу, до покійної онук приїжджає. - Кивнула вона мені, на її двір.

- Ні, з чого ви взяли? - Здивувалася.

- Я просто прибирала, - зам'ялася сусідка, добираючи правильні слова, - побачила, як ти сніг біля двору Галини розчищаєш. От і подумала, що онук вирішив приїхати.

- Так, просто, - трохи сором'язливо почала, - незручно якось стало. У всіх, двори почищені, а в Галини ні. Ось і вирішила виправити цю справу.

- Розумниця, яка. - Із захопленням, прокоментувала вона, хоча мені б хотілося, щоб цього ні хто не знав.

- Дякую. - Потупила я погляд.

- Давай, я тебе пиріжками пригощу. - Діловито запропонувала сусідка, йдучи до свого будинку.

- Що ви, Світло Максимівно, це зовсім не обов'язково я... - моє заперечення вона не дослухала.

- Ще як обов'язково. Ти весь ранок працювала, витрачала свій час, Галя не схвалила б те, що я не віддячила тобі.

Галина і Світлана були дуже хорошими подругами. Завжди, коли дозволяли обставини, проводили час за чашкою чаю й обговорювали всіх знайомих. Бувало, зайду до однієї з них, а вони за столом сидять.
При моїй появі одразу розквітають і кличуть чай пити. А я ж не можу відмовити бабусям у такому задоволенні. Тим паче, що за такими розмовами, дізнаєшся багато корисної інформації. Наприклад, про минулих однокласників.

Додому я повернулася в піднесеному настрої. Знявши верхній одяг і поставивши лопату на ґанку, швидко пішла в кухню.

- Світлана як завжди на висоті. - Озвучила я свої думки, попиваючи чай.

Сама я погано готую, іноді навіть шкодую про це. Усе намагаюся записатися на кулінарні курси та щороку відкладаю. Напевно, просто немає стимулу - це було моє виправдання. Але довго думати про це я не могла, адже час якраз наближався до збору на роботу.

Темно-коричневий костюм, бежева сорочка, волосся заплетене у високий хвіст, тільки не вистачає кулона мами. Діставши скриньку з біжутерією, почала уважно перебирати прикраси й шукати його. Але кулона на місці не виявилося.

- Не могла ж я його загубити? - Прошепотіла тривожну думку.

Кулон був не скільки цінним, скільки важливим. З ним було пов'язано багато щасливих спогадів. Це єдине, що залишилося від мами, хоча я знаю, що вона живе в моєму серці. Біжутерія просто нагадувала про це і давала впевненості.

Але часу на роздуми не залишалося і я перейшла до дій.

Оглядала кожен куточок, усі місця, де я могла його залишити. Через деякий час, я зрозуміла, що ця дія позбавлена сенсу.

- Може я залишила його в офісі? - З надією в голосі проговорила я, щоб хоч якось себе підбадьорити.

Вибігши з дому, на ходу одягаючи пальто, я зайняла водійське сидіння. Їдучи на середній швидкості, до офісу я прибула в рекордний час. Швидко піднялася на свій поверх, періодично ловлячи на собі погляди здивованих співробітників.

На робочому місці, окинула поглядом кабінет. Після чого підійшла до робочого столу і почала оглядати всі шухляди. За цією справою мене застав Антон.

- Ліно Олегівно, я приніс вам документи... - перервався він, видно не бачачи мене. - Ви тут?

- Так, тут. - Піднімаючись навпочіпки, відповіла. - То що за документи? - Поставила запитання, а очі бігали кабінетом.

- На підписання, щоб затвердити зарплату і відпускні для всіх співробітників. - Розсіяно відповів він.

- Покладіть на стіл, я потім подивлюся.

Не дочекавшись відповіді, я підійшла до дивана, що стояв біля стіни, праворуч від столу. Адже я могла і тут його загубити, коли сиділа.

- Ви щось впустили? - Поцікавився він, а я зловила на собі зацікавлений погляд.

- Так, невеликий кулон у формі серця. На ньому ще гравіювання літери «П» на передній стороні. Знаєте він такий - золотистого кольору і на маленькій навшпиньки. - Випалила я, не відриваючись від огляду дивана.

Після цього Антон Миколайович задумався. Можливо, моя нетипова поведінка його збентежила, а може, він просто задумався. Проте, я не особливо й дивилася в його бік, зараз мені хотілося знайти кулон.

- Ви... - почав він нерішуче, - тільки не подумайте, що я за вами стежу, - я подивилася на нього, - можливо, ви загубили його, коли їздили з мером.

Почувши це твердження, я відразу була здивована і радісна. Здивована через його уважність, а радісна - у мене з'явилася нова надія. Подякувавши чоловікові, я знову вибігла з кабінету, на ходу
одягаючи пальто.

Доїхати швидко в мене не вийшло. На Хмельницькій вулиці утворилася аварія, мені довелося об'їжджати її. Телефон вібрував щохвилини, від дзвінків і повідомлень.

Незабаром, мені вдалося дістатися до садиби. Сніг тут ні хто не чистив, але, навіть не дивлячись на це, я дійшла до будинку. Всередині почала з особливою увагою обшукувати кожен куточок.

Спочатку мені здавалося, що я ніколи не зможу його знайти. Будинок дуже великий і тут більше ніж десять кімнат. Коли черга дійшла до кухні, то біля ніжки столу, що там стояв, я побачила свій кулон.