Глава 6

Настя

Офіс мого нового потенційного клієнта був розташований у західній частині міста, на вулиці Шевченко. Йому належала транспортно-логістична компанія, одна з найбільших у нашому місті. Роман Васильович був вельми впізнаваною людиною в місті. Так само ходили чутки, що він займається не законними діями, але не один раз його не притягували. Поліціянт дали йому прізвисько Еверест, що означало - недосяжний як вершина.

З нашими новими мером, Мельников побудував не зовсім хороші стосунки. Якщо бути чеснішими, то вони були поганими. Той завжди намагався підставити мера й очорнити. Але яким би поганим не був цей чоловік, а піти до нього на зустріч і вислухати його замовлення, мені доведеться.

Приблизно, десь за годину, я дісталася до його офісу.

Висока будівля височіла над магазинами, що її оточували. На фасаді красувався напис «Транс Логіст Груп». Біля входу сніг було прибрано, а сходинки посипано сіллю.

Увійшовши до офісу, підійшла до стійки реєстрації та запитала, де мені знайти власника компанії. Дівчина вказала мені на ліфт і сказала їхати на двадцятий поверх. Там мене зустріла його секретарка і попросила почекати, адже у начальства була нарада. Але як би люто мене не переконували, що голова незабаром звільниться, чекати мені довелося близько години.

Щойно Роман Васильович закінчив свої збори, мені запропонували увійти.

Якщо вся будівля і ті кабінети, які я могла розгледіти мигцем, а також коридори, створювали атмосферу затишку, то його кабінет створював лячну і незатишну атмосферу. Стіни пофарбовані у вугільно-чорний колір, від чого по моїй спині одразу пройшовся холодок. На одній зі стін висіла велика карта нашого міста.

Сам же власник сидів за великим і масивним столом. Зроблений він був із темного дерева, а сидів він у великому шкіряному кріслі. На ньому, в ідеальній організації, стояв ноутбук, кілька тек з документами та срібний письмовий набір. Усе тут, говорило про повний контроль, що було притаманне господарю. Ззаду висіли полиці з книжками, але я не цікавилася, що там стояло.

Як я вже казала, чоловік мав ефектний вигляд, і, глянувши на нього, я мимоволі зморщилася. Високий, це одразу впадало в очі, з міцною статурою. У нього чіткі, трохи різкі риси обличчя, а хвилясте волосся, що було акуратно зачесане назад, тільки завершувало образ, роблячи його схожим на іспанського мафіозі.

- Анастасія Сергіївна? - Я кивнула. - Сідайте.

Він говорив чітко, у голосі відчувалися металеві нотки й холодність до всього, і до всіх, хто його оточує.

- Вам змалювали моє замовлення?

- Ні. - Прозвучало це якось невпевнено, і я наказала собі взяти себе в руки.

- Буду стислий. - Він посміхнувся краєчком губ, але посмішка вийшла страхітливою. - Мені необхідно, щоб ваша компанія підвищила впізнаваність моєї компанії. Розробіть рекламні матеріали, створіть онлайн-присутність тощо. Я думаю, мені не потрібно заглиблюватися.

- Мені б хотілося більше дізнатися про всі нюанси вашого замовлення. - Вимовила я, але ви б знали, наскільки це було важко.

Наша подальша розмова тривала понад годину. Після чого, я вилетіла з кабінету і попрямувала до стоянки. Як і було обіцяно мною, я повернула машину подрузі, а сама попрямувала в офіс.

На вулиці вже почало сіріти, а снігові хмари тільки сприяли цьому. На дорогах і тротуарах почали загорятися ліхтарі. Тільки зараз я помітила, що більшість магазинів були прикрашені до Нового року, а деякі тільки починали до нього готуватися.

Сподіваючись, що новина про нову, крупно-грошову угоду, підвищить настрій мого начальника, я попрямувала до нього, щоб попросити відпустити мене додому раніше. Але цього не сталося. Коваленко, звичайно, похвалив мене, але на цьому було все. Якби не хмари, що насувалися, що були наближенням холодного і суворого вечора, я б не так сильно засмутилася.

Щойно робочий день закінчився, я з почуттям виконаного обов'язку зібралася і попрямувала додому. Жила я у квартирі, не надто великій, але затишній. Сам під'їзд знаходився за два квартали від роботи. Ходжу я зазвичай дорогою, освітленою вулицею. Навіть не знаю, що мене спонукало піти провулками, можливо, втома.

Невдовзі з неба почав падати сніг, що віщувало початок хуртовини. Від цього вітер став холоднішим, обличчя обвітрювалося і було відчуття, що тебе хтось колить. Місяць ховався за хмарами, а даремно, його світло було б вельми доречним.

Бувши майже біля свого під'їзду, мені тільки залишилося перейти пішохідний перехід і ось я у своєму улюбленому дворі. У той момент він ставав мені найулюбленішим за всіх. Раптом я почула ляск або це був тріск, він був настільки гучний, але нагадував звук від повітряної кульки, що луснула, тільки набагато різкіший і потужніший.

Озирнулася на всі боки, подивилася нагору - нічого підозрілого не помітила, але всередині з'явилося дивне відчуття тривоги. Інстинктивно, я прискорила крок, але перед самим поворотом почула ледве чутні хрипи. Переляк і почуття страху охопили мене. Озирнувшись по обидва боки від себе, біля сміттєвого контейнера, помітила силует людини.

Підбігши до нього, почула легкий стогін.

- Д... допоможи.

Після цих слів, мене охопила паніка. У такій ситуації я опинилася вперше, і навіть не знала, що потрібно зробити. Як йому допомогти?

Тремтячими руками, почала діставати телефонії з кишені куртки. Мені, важливо було ввімкнути ліхтарик і роздивитися, що з ним сталося. Але через почуття страху і квапливості, він кілька разів падав.

Щойно в мене з'явилося джерело світла, ще тремтячою рукою я направила його на людину. У ділянці серця мені в очі одразу впала маленька дірочка, а навколо неї виднілася невелика бордова пляма.

Я закричала.

Відскочивши від нього, мені стало зрозуміло, що в нього стріляли. Чоловік усе ще важко дихав, а на його обличчі відбивалася гримаса болю.

- П... під... ожди.

Почувши, це благання про допомогу, моє тіло інстинктивно наблизилося до нього знову. Наступної хвилини, несподівано для мене, він схопив мою голову, притягуючи до своїх губ. У спробі вирватися, я навіть не слухала, що він говорив. До мене долинали уривки, нерозбірливі звуки.