Глава 2

Того ж вечора.

Прокинулася я від того, що чийсь голос покликав мене.

- Жінко, ви мене чуєте?

Очі повільно відкрилися, хоча світ навколо здавався розмитим.

Через хвилину, я вже повністю могла розгледіти людину. Чоловік був молодий і привабливий. Проте голова боліла. Трохи підвівшись, я робила це акуратно, щоб голова не розболілася сильніше, і озирнулася. Виявилося, що я лежала на дивані, у вітальні моєї сусідки, а сама вона лежала на підлозі, прикрита білим покривалом.

Біля неї стояли троє людей, можливо, два оперативники й експерт-криміналіст. Вони щось обговорювали, але я не вдавалася. Голова все ще боліла, а після усвідомлення того, що моя сусідка померла - занадто мене засмутили.

- З вами все гаразд? - Знову запитав поліціянт, я лише кивнула.

Мабуть, це його задовольнило, бо він піднявся і пішов до інших. А я спустивши ноги вниз, зручніше влаштовуючись на дивані.

Крім цієї людини та тих трьох, у кімнаті перебувало ще двоє людей у формі, які обшукували втальню.

- Вам сюди не можна. - Сказав один з оперативників.

- Він зі мною. - Відповів інший, а за голосом я впізнала одного зі своїх братів.

Загалом у родині нас було четверо. Я і троє старших за мене братів, які як один любили й оберігали мене, але кожен по-своєму.

Піднявши свій погляд на прохід, я побачила, як Олексій прямує до мене, на обличчі читалося занепокоєння. У сім'ї він був старшим і завжди, всіх захищав. Мої батьки, та й ми всі не здивувалися, що він став юристом. А Максим, мій середній брат, попрямував до слідчого. Нещодавно йому дали підполковника і він отримав посаду начальника відділу в поліції.

Піднявшись із дивана, попрямувала до Льоші. Спочатку він міцно мене обійняв, а після взяв за плечі й уважно оглядав.

- Як ти? - Його голос звучав схвильовано.

- Усе нормально, тільки голова болить. - Відповіла я і посміхнулася.

Кивнувши, він підійшов до Максима і сказав:

- Я відведу Ліну додому.

- Нехай, поки залишиться тут, слідчий захоче поставити їй кілька запитань. - Не відриваючи погляду від тіла, відповів він.

- Він зможе поставити їх, у неї вдома. - Відповідь була твердою, спокійною, але не терпіла заперечень.

Обличчя Максима похмурніло, але заперечувати братові він не став. Олексій, не почувши заперечення, відвів мене до мене додому. У передпокої допоміг зняти мені верхній одяг, а поруч повісив своє пальто. У вітальні, дбайливо посадив в одне з крісел, а сам пішов на кухню. Звідти приніс таблетку і склянку води.

- Випий, це має знизити біль.

Я беззаперечно послухалася, а за кілька хвилин біль і справді почав зникати.

- Як сім'я? - Запитала я, віддаючи порожню склянку.

- Наташа в повному порядку, Міша готується до відбору в команду, а Софія до Новорічного ранку, просила тебе покликати.

- У такому випадку, я просто зобов'язана прийти.

Ми розсміялися, але потім до кімнати зайшов Макс зі слідчим, і ми набули серйозного вигляду.

- Ліно, це слідчий Михайло Андрійович, він хоче поставити тобі кілька запитань.

Я кивнула, і коли всі розсілися, слідчий почав допит:

- Ким ви доводилися Галині Степанівні?

- Я була її ученицею, - почала я, трохи нервуючись, просто труп у своєму житті я знайшла вперше, - а кілька років тому ми стали сусідами.

- Коли востаннє ви бачили її живою?

- Мені здається, на тому тижні. - Потираючи лоб, відповіла я.

- За яких обставин?

- Як завжди. Прийшла провідати її та запитати, чи не потрібно їй щось у магазині.

- А щось незвичайне в її поведінці ви помітили?

- Ні, начебто. - Я не була впевнена, що щось таке помітила.

Після цієї відповіді він задумався. Напевно, обмірковував почуте, а може, не хотів ставити найголовніше запитання.

- Коли ви виявили тіло?

- Без двадцять десять. - Пожвавилася я, адже таблетка, яку дав Льоша, вже подіяла.

- Що привернуло вашу увагу? Чому вирішили зайти до сусідки?

- Я побачила світло у вікнах, а знаючи її звички, припустила, що з нею могло щось трапитися.

- Що було далі?

Я почала переказувати слідчому все, що трапилося. Слухав він уважно, іноді хмурився. Кидаючи погляд на Льошу, я помічала, що він уважно стежить за слідчим, іноді навіть теж хмурився. Макс же сидів із кам'яним обличчям, як і завжди, і спостерігав за всіма нами. Але щойно я закінчила розповідь, то помітила, як обличчя Дорошенка різко змінилося. Очі набули серйозності, якої я раніше не помічала, а обличчя набуло суворості.

- А тепер розкажіть, що сталося насправді?

- У якому сенсі? - Відповіла запитанням на запитання, навіть не приховуючи свого здивування.

- Ви кажете, що хвіртка і двері в будинок були відчинені. Але коли ми приїхали, все було зачинено. - Мої очі округлилися від подиву. - Йдемо далі, ви кажете, що дзвонили сусідці, але перевіряючи її телефон, вашого номера серед останніх дзвінків немає. І знайшли ми вас біля сходів.

- Іншими словами, ви звинувачуєте її у вбивстві? - Олексій підійшов ближче, а Макс насупився.

- Зараз ні. Але факти вказують саме на це. І я не розумію, чому ви, - він перевів погляд на мене, - Ліна Олегівна, говорите не правду? Хочу лише нагадати, що щиросердечне зізнання пом'якшить вирок, а за давання неправдивих свідчень - карається законом.

- Ви помиляєтеся, - скрикнула я, - все було саме так, як я розповіла.

- Тоді скажіть, кому було вигідно вас підставляти, а тим більше вбивати Галину Степанівну? - Його голос хоч і звучав спокійно, але я вловлювала нотки дратівливості.

- У мене до вас таке саме запитання? - Саркастично зауважила я. - Та й ви, точно впевнені, що це вбивство?

- Криміналіст заявляє, що смерть настала внаслідок зупинки серця. - Він зробив невелику паузу, мабуть, вивчаючи мою реакцію. - Можливо, все було так, Ви зайшли в гості, почали розмовляти. Вона могла вам щось сказати, внаслідок чого зав'язалася суперечка. Обидві були на емоціях. Після Галина Степанівна схопилася за серце, і впала на підлогу. Ви перелякалися, почали думати, що робити. Телефону поруч не було, захотіли піднятися нагору, але спіткнувшись, упали, знепритомніли.