В саду ще темно.Всюди стелеться туман.Мені холодно.Кажуть найкращі роки -це дитинство.Хтось каже-Ні це юність.Хтось назве -молодісь. Материнство?Зрілість?А я скажу ,що це щастя.І ще скажу-що найкращих років у мене не було.
Я йду до старого склепу .Там поховані знатні дами та джентельмени.Під ногами туман, як молоко.Світло свічки так і норовить погаснути.Шукаю свою пані.Вона -сновида.Її родовий склеп.Не розумію чому її так тягне до смерті.Всі там будемо.То навіщо поспішати.
В тонюсіній мусліновій сорочці помереженій кружевом вона блукає по туманному саду.Як їй не холодно.Чому її не будить холодне дихання туману.Хода і тендітна вона сама схожа на туманну тінь.Чого їй не вистачає?Що змушує її бродити у снах?Чому її так тягне до склепу?
-Пані.Моя пані.Де ви?-та звісно мені відлунює лише тиша та ніч.
Десь ніби майнула тінь.Ні,привиділось,то сова.