Розділ 3. Мені б у небо

Два роки я чекав на цей дзвінок. І він пролунав саме тоді, коли руки майже опустилися, а віра в те, що математик зі звичайної школи може бути потрібен десь ще, окрім свого звичного класу, майже випарувалася.

Страх був неймовірний. У голові крутилися дурні стереотипи: «Туреччина? Турки? Вони ж дикі!». навряд чи хтось використовує фразу «Ну ти й турок» як комплімент... Але валізи все одно були зібрані.

Донецьк. Аеропорт імені Прокоф'єва. До рейсу — вічність. У залі очікування стояла та особлива, гучна тиша, яка буває тільки в терміналах перед нічними вильотами. Щоб якось угамувати тремтіння в руках і відволіктися від липкої тривоги, я вирішив подивитися фільм, на який вічно не вистачало часу. Мій улюблений Том Генкс, картина «Ізгой».

Ураховуючи, що я не піднімався в небо п'ятнадцять років, вибір фільму про авіакатастрофу був просто «ідеальним». Сидячи в кріслі терміналу, я дивився, як герой Генкса розмовляє з волейбольним м'ячем на безлюдному острові, і почувався точно таким же загубленим в океані обставин.

Нарешті оголосили посадку. Попереду — пересадка в Стамбулі й цілковита невідомість.

Перед самим від'їздом Олена поставила мені просте, але, мабуть, найважче запитання: — Тобі ЦЕ ПОТРІБНО? НАВІЩО?

Ми не спали цілу ніч перед тим понеділком. Говорили без зупинки. І саме в ті години я сформулював відповідь, яка стала моїм головним двигуном на роки вперед: — Це потрібно МЕНІ. Щоб ДОВЕСТИ самому собі, що я вартую більшого, ніж здається зараз.

Для мене це було справою честі. Я хотів точно знати, що моя межа — це не стіни рідної школи й не примхи місцевого мера. Я безмежно вдячний дружині за те, що вона змогла мене відпустити. Адже до цього моменту ми ЗАВЖДИ БУЛИ РАЗОМ. Відпустити людину в порожнечу, у чужу країну, коли ви звикли дихати в унісон — це тихий подвиг, справжню цінність якого я усвідомив лише через роки.