Епілог. "Фінальний феєрверк: Коли ти намагаєшся тихо вийти з бізнесу, але бізнес вирішує влаштувати тобі гучну прощальну вечірку"

Після всіх цих "мишей-бухгалтерів", переляканих котів та сімейних драм, я вирішила: час зробити паузу. Моїм нервам потрібен був відпочинок, а моїй репутації – деяке "відбілювання". Я планувала тимчасово відійти від справ, довіривши керування Дону, і провести кілька місяців на віллі, де єдиною "проблемою" була б надто солодка полуниця. Але, звісно, мої плани на спокійне життя завжди мали тенденцію йти... не за планом.

Останній "актив", який я мала передати – старий, нікому не потрібний склад на околиці міста. Він був порожній, напівзруйнований і, здавалося, єдине, чим він міг зацікавити, так це бомжів. Я вирішила продати його компанії, яка займалася "утилізацією будівельного сміття". Ідеальний сценарій: отримати гроші, позбутися баласту і піти у "відпустку".

На зустріч приїхав представник компанії – такий собі синьйор Беретті, огрядний чоловік з підозріло блискучими очима. Він оглянув склад з виглядом людини, яка вже бачить там золоті гори.

"Пані, це... це ідеально!" – сказав він. – "Ми зробимо тут чудовий центр переробки. Звісно, після того, як ми його... демонтуємо."

"Демонтуєте?" – я підняла брову. – "Наскільки я пам'ятаю, ви замовляли просто вивіз сміття. А демонтаж – це вже інша ціна."

"О, ні, пані!" – замахав руками Беретті. – "Ми все робимо комплексно. І, щоб пришвидшити процес, ми використовуємо... сучасні технології. Дуже швидкі технології." Він підморгнув, наче це було щось таємне.

Мені це одразу не сподобалося. Я ж, як ніхто, знала, що таке "сучасні технології" у виконанні деяких "бізнесменів". Це завжди означало щось, що включає багато диму і дуже мало дозволів. Я відчула запах небезпеки. І не тільки пороху.

Я довірила Вінні та Луїджі "супроводжувати" процес демонтажу. Мовляв, для "контролю якості". А сама поїхала додому, щоб пакувати валізи.

Через кілька годин мені зателефонував Вінні. Його голос був дещо... збудженим.

"Бос! Ви були праві! Ці ідіоти з "утилізації" вирішили не морочитися з розбором стін! Вони привезли... вибухівку! І вони збираються підірвати склад! Прямо зараз!"

Я зітхнула. "Вінні, я ж просила без надмірної "самодіяльності". Я хотіла тихо піти. Без гучних заяв."

"Але вони вже встановили заряди! І вони відрахунок почали! Ми не встигаємо!" – запанікував Вінні. Я подивилася у вікно. Сонце вже сідало. Ідеальний час для "феєрверку".

"Вінні," – спокійно сказала я. – "Добре. Нехай підривають. Але є одна маленька деталь. На цьому складі, на самому верху, у мене була невелика, дуже особиста схованка. Там був... мій фірмовий банер. З дуже чітким посланням. Переконайтеся, що він буде висіти так, щоб його було видно здалеку, навіть після того, як пил осяде."

Вінні був розгублений.

"Банер?! Але... він же теж згорить!"

"Саме так, Вінні. Це буде мій фінальний акорд. Гучний. Незабутній. І, сподіваюся, не надто "драматичний"."

Я кинула слухавку. Через кілька хвилин з боку складу донісся оглушливий вибух. А потім, у клубах диму, крізь гуркіт руїн, коли пил почав осідати, всі побачили: на єдиній уцілілій стіні складу висів величезний банер. На ньому великими літерами було написано:

"ДЯКУЮ ЗА УВАГУ. ВСЕ. КІНЕЦЬ."

І в кутку, маленьким шрифтом:

"До зустрічі. Або ні."

ЗМІ одразу ж вибухнули заголовками: "Таємничий вибух на околиці міста: Прощальне послання!" "Місто у здивуванні: Хто підірвав склад і залишив зухвалий банер?"

Поліція, звісно, нічого не знайшла. А Беретті був змушений заплатити мені потрійну ціну за "непередбачені збитки", які, за моїми словами, включали "зруйновану художню інсталяцію у вигляді прощального банера".

Я сиділа на віллі, пила полуничний коктейль і слухала новини. "Фінальний феєрверк" вдався. Іноді, щоб вийти з гри красиво, потрібно влаштувати останній, гучний виступ. І неважливо, що це лише старий склад і банер. Головне – це ефект. І щоб ніхто не запідозрив, що ти просто хотіла раніше піти додому, а ці "спеціалісти" з вибухівки просто допомогли тобі зробити це ефектно.