Жаданий Спокій

Тіло вже одягли. Обережними рухами Євлалія розприділила віск по обличчю померлої. Нанесла пудру, щоб приховати характерні посиніння, придати вид сплячої дитини. Просто сплячої дитини, котра заснула назавжди. 

Десь вдалечині бахнуло. Глухо. Але все одно Євлалія вкрилась сиротами й завмерла в очікуванні. І досі невідомого їй самій чогось.

Вона зітхнула. Підійшла до діжки з крижаною водою. Трохи повагалась перш ніж занурити туди руки. Проте змити з себе залишки рідин, пудри й воску хотілося більше. В останнє подивилась на тіло. Дівчинка-підліток. 15 років. Ім’я Катерина. Причина смерті — укус зараженого. Інших дітей та почвара зжерла. А дівчинка дивом дісталась дому, де впала замертво. 

Євлалія зупинилась на мить. Зщурилась й придивилась до місця укусу. Воно червоніло. Від нього поповзли чорні ламані лінії. Дівчина повернулась. Набрала ще трохи пудри й нанесла у кілька шарів. Наче тепер було не сильно видно.

Вона оглянула власні пальці, розмірковуючи чи готова занурити руки в трикляту воду. «На вили до чортів його! — твердо вирішила вона. — Вдома в теплій помию. Там мали діжку підігріти.». 

Знову глухо бахнуло…

Євлалія озирнулась й мимоволі стиснула руки в кулаки. Почекала й знов нічого. Потім нервовими рухами пролізла під светр та натягнула рукав зношеної синтетичної термобілизни. Комплект з мериносу вважався розкішшю. Дістати його в Місті, де давно все замерзло й одяг знаходили казна-як, було майже неможливо. 

Як Євлалія опинилась тут? Вона пам’ятала погано. Пам’ятала тільки вилазку на нуль з побратимами, жорстокий біль. А потім вибух… Вона й ще декілька людей по сильному морозу якось доплентали до Міста. В ньому оселились й інші люди рятуючись від холодної негоди. 

Дівчина витерла руки залишками паперових серветок й одягла поверх флісового светра пуховий желет й мембранну куртку. А зверху утеплених штанів насунула снігові. Трохи пострибала, щоб нормально сіли й затягнула резинку. Такі зазвичай люди носили на експедиції в ті кутки світу, де холодно. Але тепер холод перекочував в Європу й оселився тут, наче так треба. Євлалія гадала, що це через вибухи й застосування нової зброї, котру навіть не встигли як слід випробувати.

Дівчина з жахом помітила — ще схудла. В Місті їжі малось небагато й вона була під суворим контролем. Голова дому, де жила дівчина вирішував, кому скільки давати. 

Когось це не влаштовувало, однак Євлалія ставилась до подібного нормально. Поважала закони й раділа тому, що дають. Проте сьогодні планувала випросити для себе більше, оскільки відпрацювала повні дві зміни й буде повертатись під ранок. Це небезпечно: негода застане чи почвара нападе. 

Її дорога до будинку пролягала через старе кладовище. Звичний маршрут після роботи. Вона вже не розглядала почорнілих безжиттєвих дерев. Не вдивлялась в обличчя скорботних дів. Не помічала виштовхнуті через сильний мороз рештки. Просто йшла.

В душі давно оселилась тривога та гризла з середини. Люди й так достатньо втратили під час Повномаштабного Вторгнення. Й знову продовжували втрачати, коли на них снігом й ожеледицею обрушились небеса. Тепер все стало однаковим: фарби, емоції людей, пейзажі й... маршрут. Скільки ще ляже на цьому кладовищі залишалось тільки гадати. Єдине, що стало остаточно зрозумілим — смерть перекочувала з нуля до Міста й оселилась тут на довго. 

Євлалія відіпнула ногою обледенілий камінчик, котрий відпав від одного з пам’ятників. Льодяний вітер подув й вона притиснула плечі до себе: «Море, Лалю, думай про море…». 

Під час бойових завдань вона завжди пригадувала, як її називала в дитинстві бабуся. А потім починала фантазувати про теплі країни, океан чи море. Про спокійне життя, де не доведеться ховати побратимів чи бачити понівечені тіла. Дай Боже, щоб просто тіла, а не знаходити під кущами рештки. 

Війна наче скінчилась, а на море в спокій Євлалія з’їздити так і не встигла. Опинилась одразу в жахливому холоді. Тож довелося продовжити фантазувати, щоб не поїхати дахом, поки готувала чергове тіло до поховання. Ні. Вона навчилась дружити зі Смертю. Навчилась сприймати її, як щось зрозуміле. Тільки от втомлювала вона. Вимотувала й не дозволяла вдихнути повною груддю. 

Дівчина зупинилась між черговим похиленим гранітним янголом й старим склепом. Гладь, що впадала в очі довіри не викликала. Євлалія потяглась за ліхтариком, проте в останню мить зупинилась. Ще не світало — могла приманити до себе зараженого. Ті падлюки реагували на будь-яку подобу світла та рухи. Дівчина наблизилась й провела носком чобота. Прошепотіла про себе. 

— Так і думала… Слизота…

Євлалія замислилась. Впасти в яму й не дай боже, щось собі зламати зовсім не хотілося. Вилетіти на кілька місяців з колії означало їсти раз на день залишки їжі. Йти в сторону похиленого янгола сенсу немає — там глухий кут. Голова дому якось ходив цією дорогою й встиг розповісти. Залишався тільки склеп з велитенськими тріщинами. 

Вона обійшла його. Зненацька в кількох десятках метрах від неї виросло дерево. Вона його не бачила раніше. Кострубате. Вдалечині воно нагадувало подобу людини. 

Тріск. Від чогось почало здаватись, що це дерево наближається. Його гіллясті руки рухались невизначено. Різко й рвано. Складалося враження, наче вони виламуються. 

Пролунав сильний вибух. Не глухий, як зазвичай, а гучний. Під ногами затряслась земля, а темряву освітило червоне зарево. Стало тривожно, як ніколи. Євлалія миттю скинула сонливість, котра разом з морозом встигла підкрастись під теплий шар одягу.