Нагодувавши дитину та випивши біля неї чаю з бутербродом, вкладаю спати. Стрес пережитої першої половини дня дає своє. Я засинаю, обійнявши крихітку.
У сні я тікаю. Тікаю від високого чоловіка, який раз за разом наказує зупинитися і вислухати.
Нутрощі вивертає від огидного голосу. Я ненавиджу його кожною клітинкою розбитого, розтоптаного серця. Максим простягає руку, мить — вхопить за зап’ястя і кине в обійми. Страх знову стати дружиною зрадника жене вперед, у темний ліс, у невідомість.
Прокидаюся я від тихого голосу мами.
— Ірино, не кричи.
— Мамо, — зриваюся на лікті, з жахом озираючись. Маринка дивиться на мене переляканими очима, у рученятах стискає мобільний телефон. Поки я спала, доня часу не гаяла і добряче всадила мультиками гаджет.
— Заспокойся, тобі наснився кошмар.
— Я дуже злякалася, — розгладжую долонями обличчя.
— Все скінчилося, видихни і збирайся. Через годину за нами приїде Андрій. Твоя сестра вже фарбується.
— Добре я спала, — зиркаю на вікно, за яким згущуються сутінки. Потім прикладаю до чола Маринки долоню. На щастя, температури немає.
— Не затримуйся, — підганяє мама. — Ігор, брат Андрія, живе на іншому кінці міста, доведеться їхати довго.
— Дядько Ігор запросив нас в гості? Ура! Я знову його побачу! — радісно підривається доня, а в мами очі округлюються до блюдечок в очікуванні пояснень.
Ловлю малу і міцно-міцно пригортаю до себе.
— Дядьків Ігорів на світі багато. Не факт, що це наш. Тому будь розумничкою і поводься, як належить дорослій вихованій дівчинці.
— Іро, що відбувається? — насторожується мати, так просто в брехню не повірить. Але брехати я не хочу. Набравши повні легені повітря випалюю на видиху:
— Я сьогодні випадково познайомилася з Ігорем Шведовим.
— Як? У місті, де проживає майже мільйон людей, ти ненароком перетнулася з братом Андрія?
Мама опускається на край ліжка, перегороджуючи шляхи відступу. Мене зблизька сканують великі сірі очі, яскравий блиск яких навіть роки самотності не змогли стерти.
— Так, — підтверджую її найприкріші здогади. — Тепер він знає, що Олійників двоє — Ірина та Інна. А ще знає про Маринку і Максима.
— Господи милосердний, — мама прикладає пальці до рота. — А про вчорашню підміну йому відомо?
Дивлюся на її перелякане обличчя і не знаходжу у собі сили сказати правду. На кону стоїть щастя її дочки.
— Сподіваюся, що не здогадався.
— Сподіваєшся? Через годину нам бути в його будинку, а ти сподіваєшся? Іро, ти доросла жінка, а поводишся як дитина.
— Мамо! — голос зривається на крик. Я не дозволяю собі подібного тону з матір’ю, але її звинувачення болючі. — У всій цій неприємній ситуації з вчорашньою підміною жертва — я. А хто поводиться, як вередливий підліток, то це моя молодша сестра, якій у всьому потакаєш. Через ваші аморальні ідеї я потрапила у дуже незручне становище. Уявляєш, як мені зараз поїхати додому до Ігоря та вдавати перед його батьками, що вчора їх ніхто не обманював? Я почуваюся шахрайкою.
— Заради рідних можна потерпіти.
— Я заради мене Інна може потерпіти? Ми з Маринкою нікуди не їдемо, — категорично схрещую руки на грудях, відвертаючись до вікна. — Ніхто не змусить мене і кроку ступити за межі квартири.
— Іро, не будь егоїсткою.
Конфлікт з його небезпечними шаленими обертами перебиває дзвінок у двері.
Мама на мить гається, але цього часу мені вистачає, аби зіскочити на ноги.
— Це до мене, — лунає з коридору голос Інна. — Нарешті доставили посилку. Що за сервіс? Одні незручності. Так, я Олійник. Де розписатися? Якась коробка велика.
— Перепрошую, але посилка вручається за наявності паспорта, — відповідає кур’єр.
— Нові правила? Раніше такого не було.
— Вимога замовника.
— Що не день, то добрий день, — бурчить моя копія та нишпорить в сумці. — Ось тримайте. Інна Олійник.
— Посилка на ім’я Ірина Олійник. Віддаємо тільки їй в руки.
— Ірина — моя сестра. Зачекайте, зараз гукну.
У два кроки Інна опиняється на порозі та жестом просить вийти. А в мене ноги приростають до підлоги, бо по-перше, я нічого не замовляла, по-друге, останнім часом не люблю сюрпризи.
— Мабуть, Максим щось передав Маринці, — розмірковую вголос.
— Ура, тато надіслав іграшки.
Доня вихором злітає з ліжка та, ковзнувши повз мене і сестру, вибігає у коридор. Поки я розписуюся, мала нетерпляче тупцює поруч.
— А хто відправник? — цікавлюся в кур’єра.
— Не назвався.
— Ви берете передачу і не перевіряєте документи?
— У компанії є така послуга, коли замовник не називається.
Відредаговано: 22.11.2026