Запасний чоловік

РОЗДІЛ 12 ІРИНА "Гості на порозі"

—  Послухай, я не хотіла нікого образити.  Я лише  виручила сестру.

—  Андрій знає?

Мовчу. Не варто ще дужче накручувати ситуацію.

—  Звісно, знав, — гепає кулаком по столу. —  Ідіот! Як так можна?  Ми ж рідні!

Я щиро зрозумію гнів Шеведова. Він заслужений.  Вчора я обвела  навколо пальця його, батьків, гостей. Нормальні люди так не роблять. Зірвавшись на ноги, Ігор відходить до вікна, спирається долонями на ідеально наполіроване скло.

—  Мені в житті ніхто настільки підло не брехав, як рідний брат. І ти…

—  Прагнула, як краще.

—   Забирайся геть, — глухо промовляє.

—   Не розповідай Богдану Сергійовичу та Анастасії Вікторівні.  Правда розіб’є їм серця.

—  Турботлива яка…

Почуваюся  зрадницею. На очі навертаються сльози. 

Чого я приперлася в компанію? Чого  не почитала в інтернеті про зміну  власника? Дурепа, одним словом. 

Збираю Маринку, хапаю сумку, кабінет залишаю, розтираючи солону вологу по щоках. Секретарка у приймальні  з тріумфальним виразом обличчя проводжає  геть від  генерального директора.  

На душі погано до крику.

Зчитуючи  моє кепське самопочуття, доня без слів перебирає ноженятами.  На другому поверсі перетинаюся з огрядною кадровичкою. Її сльози вже  висохли.

Побачивши мій  пригнічений стан, зупиняється.

—   Не  взяв?

За—  еречно хитаю головою.

—  Нічого, шукатиму іншу роботу,  — відверто брешу.

—   Складно знайти місце архітектора, — задумливо відповідає. — Як і складно підібрати хорошого спеціаліста. Але ви не опускайте рук.  Якщо найближчим часом більше ніхто не надішле резюме, матимете шанс  влаштуватися в «Арго».  Хоча, з таким  шефом краще в супермаркеті працювати, здоровішою будете.

Жінка  відгукується про Ігоря з роздратуванням і образою. Його образ вічно невдоволеного керівника ніяк не клеїться зі словами охоронця ресторану, який із щирим захватом відгукувався про  нього. Непостійний Шведов,  від чоловіка можна чекати казна-чого.

—  Дякую за підтримку, — усміхаюся через силу.

—   Диктуйте номер телефону.  Як передумає, мені  буде легше  вас знайти.

Даремно надиктувавши цифри, прощаюся. Я  ж знаю, що ніколи  більше не переступлю поріг  будівлі. Для мене  дороги в чудернацьку споруду закриті назавжди.

 Виходимо з Маринкою у сірість і мжичку  осені, що раптово з теплої перетворилася у холодну, сиру, непривітну. Від різкого пориву вітру стає  холодно, незатишно. Мала щулиться,  тоненька курточка  зовсім не захищає від негоди.

—  Мамо, у мене дуже горло болить, — пхинькає доня, смикаючи за  пальці.

—  Потерпи, серденько.  Зараз  поїдемо додому.

—  Кахи, — вилітає  з маленького ротика глибокий, протяжний звук. — Кахи.

Аж ціпенію на місці. Подібного кашлю в нас  не було ніколи.

За «кахи» слідує  наступне «кахи»,  а за ними ще і ще. Глибокий неприродній кашель,  наче у трубу, привертає увагу перехожих.

 Треба негайно викликати таксі  та мчати в  лікарню, бо я уявлення не маю, що з цим робити, як лікувати.

—  Ма, важко дихати, — хапається за горло дитина. Всередині все холоне, паралізує від страху.

Наступної миті з носика показується цівка крові, яка  швидко  переповзає на губи. Маринка розтирає  її по всьому обличчі.   

—  Ой, що це? — скрикує, роздивляючись забруднені руки.

—  Нічого страшного, — гарячково шепочу та прикладаю кісточки пальців  до лоба.  Горить. — Це від високої температури. Зараз поїдемо в лікарню.

Одночасно витираю вологою серветкою  кров і набираю службу таксі.  Як на те,  поблизу не знаходиться жодної вільної машини. А доня кашляє, не перестає.

Залишається останній варіант — викликати швидку. Набиваю комбінацію «103».

—  Що відбувається? — звучить за спиною голос, який впізнаю серед мільйонів. Різко сіпаюся назад, а дитина припиняє на хвилину кашляти, здивовано витріщаючи оченята  на  Ігоря позаду  мене. — У неї кров… і ларингіт, — ставить діагноз, який  одразу прокручую в голові. Я уявлення не маю, що таке ларингіт.

—  Маринка захворіла, у неї висока температура.  Я викликаю швидку.

—   Лікарня недалеко  звідси. Я  сам довезу.

—  Ігорю, ми розберемося.

Чоловік дивиться на мене, наче на божевільну. Його вродливе, аристократичне обличчя перекошене непідробленою тривогою. Схоже, йому дійсно не байдужа доля дитини. Перші ніж встигаю натисну кнопку виклику, Шведов одним ривком оминає мене, другим — підхоплює Маринку, яка потерпає від нового нападу.

—   Пішли до машини, — командує Ігор і звертає до чорного спорткара, припаркованого  поруч входу в «Арго».  — За кілька хвилин будемо на місці.

Доня  обіймає малознайомого чоловіка за шию, слухняно сидить на чужих руках. Я  замалим встигаю на підборах за високим і широкоплечим  несподіваним рятівником. 




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше