Запасний чоловік

Розділ 11 ІРИНА "Божевільня"

 

Двері за спиною зачиняються, замикаючи мене в пастці з назвою доля. 

Святі небеса, чим я згрішила, що знову і знову перетинаєте мене з…

У цю мить сині очі  навпроти не  світяться  звичною арктичною кригою. У них немає насмішки і зверхності. У них одна-єдина емоція — здивування. Така яскрава і чітка, наче в маленької дитини на фокус. 

Про себе я взагалі мовчу.  Ще одна  несподівана  зустріч з Ігорем Богдановичем — і  путівка в божевільню гарантована. 

Западає важка незручна мовчанка. Він  не мигне, я не пошевелюся. 

Та цього разу  першою приходжу до тями я.  

 — Доброго  дня, Ігоре Богдановичу.  Я прийшла на співбесіду  до генерального директора «Арго». Ви не знаєте, де він? 

Чудово розумію, що він і є тим самим новим власником будівельної компанії, який звільнив архітектора за неестетичну споруду в самісінькому серці міста, що він є тим самим першокласним  ресторатором, якого я фактично назвала нездарою, що він є тим самим майбутнім родичом, якого  вчора ввела в оману. 

Я готова провалитися крізь підлогу, прямісінько  до першого поверху. А краще розчинитися в повітрі, наче мене ніколи тут не було. 

Проте рано чи пізно мені б довелося познайомитися  з родиною нареченого моєї сестри офіційно. Він все одно дізнався б про сестер-близнючок. 

Занадто пізно на думку спадає вдати, ніби ми не знайомі. 

—  Моя компанія не шиє чоловічі труси. Ти помилилася адресою,  Інно. 

— Ні,  не помилилася.  Я спеціально прийшла. Але чесно, не знала, що ти власник «Арго». 

— «Арго» — будівельна компанія. Бу-ді-вель-на,  — повторює по складах, — а не текстильна. 

— Вранці  я побачила оголошення про вакансію. У поспіху набрала,  і мені одразу призначили співбесіду. Я не встигла  почитати про керівництво, — перебиваю чоловіка і так сильно  стискаю вільну руку в кулак, що нігті до крові дряпають тонку шкіру.  

— В інтернеті немає інформації про мене, — сичить, як удав.  

—  Знаю! 

Все, приплили.  Через кляті нерви  невчасно втрачаю  самоконтролю, бовкаючи зайвого, непотрібного, недоречного. 

— Але можу взяти тебе особистим дизайнером трусів, щоб позлити Андрія, — заходиться реготом. 

Вітаю, Ірино, ось і маєш роботу.  Особистий дизайнер  спідньої білизни.  Добре, що Інна не чує, як знущаються над її захопленням. 

Раптом із приймальні  лунає голосний плач моєї Маринки, який перебиває веселий сміх Ігоря. Дитина лементує так, що в мене серце розривається на  частинки. 

 Ігор кидає  швидкий погляд на монітор ноутбука і знову завмирає. 

— Ірина?  Бляха, яка Ірина Іщенко? Чекай,  ще хтось є в приймальні? 

—Немає нікого, — видавлюю. 

Здається, ще одна  така  приголомшлива звістка — і розум залишить синьоокого красеня назавжди. Доведеться купувати два квитка в божевільню,  головне — не в одну палату. 

Спершу  шеф червоніє, потім совається на кріслі, потім  чухає потилицю.  О, він  терпіти не може, коли втрачає контроль над ситуацією. Не витримує. Слабохарактерний наш. 

— Це що, дитина плаче? Де її мати? — голосно запитує Ігор Шведов, вибігши із кабінету до приймальні. 

—  Доня не звикла надовго залишатися самою, — тихо відповідаю за його спиною.

Озирається. Сині очі округлюються до неможливого. 

—  А вчора ти не хвалилася, що з причепом. 

Я погодилася на одну маленьку авантюру — замінити сестру близнючку під час знайомства з батьками її нареченого. Що могло піти не так? Абсолютно усе, починаючи від мого запізнення на дві години і закінчуючи насупленим братом майбутнього родича, в якого «невістка» викликає лише роздратування. 

Та невинний обман розкривається, коли я приходжу влаштовуватися на роботу в його компанію. Та ще й з донечкою, яку ні з ким залишити. 

— Ану марш в кабінет. І… і її прихвати…

Діти люблять щось нове. А коли це нове їм  дуже-дуже подобається,  одразу  пристосовуються. У  дорослих такої  здатності немає. 

Маринці кабінет Ігоря Богдановича приходиться до смаку. Забравшись на шкіряний диван, вона малює  простим олівцем на прикріпленому до планшетки  аркуші, при цьому весело мугикає під ніс мелодію про трактор. 

Я сиджу ні жива, ні мертва  за столом, з протилежного боку якого по центру  у глибокому кріслі, закинувши ногу на ногу, думає мій потенційний майбутній  шеф.  Він невпинно роздивляється доню. І це дратує. 

—Дірку пропалиш, — наважуюся писнути,  ледь подавшись вперед. Повітря  довкола нас важке, наелектризоване, натягнуте.   Кинь сірника — вибухне. 

— Де її батько? — запитує, зиркаючи на мене спідлоба. 

— Далеко і це тебе не стосується. 

— Та невже?  Ти зібралася за мого брата заміж, а причіп не стосується?  Невже відмовишся від дочки  заради Андрія?  Що за мати така? Зозуля. 

Роблю глибокий вдих. Ситуація виходить з-під контролю, потребує негайного вирішення.  Чудово розумію, що афера  з конспірацією заходить в глухий кут. 




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше