Швиденько одягаю доню в тонку вітрівку, поправляю акуратні бантики і вже за кілька хвилин ми сидимо в таксі, яке мчить нас за надісланою адресою. Чи я хвилююся? Ні! Компліменти доні додають впевненості. Зараз я схожа на тенісний м’ячик, від польоту якого залежить фінал гри. Я зобов’язана отримати цю посаду заради нашого незалежного майбутнього. Думки несуть далеко вперед. Отримавши першу зарплатню, я одразу орендую окреме житло, де в Маринки буде своя кімната та ліжечко. Чесно кажучи, я мрію про той комфорт, до якого звикла з Максимом. Ми обоє пристойно заробляли, могли дозволи собі гарний одяг, поїздки за кордон, кваліфіковану няню та приватний садок. Але я вже не буду такою наївною дурепою. Кожна жінка повинна мати приховану фінансову подушку на випадок, коли коханий чоловік перетвориться на зрадливого козла. Розбите серце — це трагедія, та найбільша проблема — відсутність фінансової стабільності. Обіцяних аліментів від ексчоловіка я ще не отримую, і навряд їх вистачить на перекриття мінімальних потреб.
— Приїхали, — вириває з думок таксист. Зиркаю крізь скло на триповерховий куб у химерних сірих та коричневих тонах. Дивна будівля, надто сучасна чи надто космічна. Я б таку не погодилася будувати.
Розрахувавшись, допомагаю донечці вибратися із салону.
— Мамо, куди ми приїхали? — кліпає оченятами на диво архітектури. — Це цирк?
— Сподіваюся, ні, — бурчу, роблячи глибокий вдих. Усередині прокидається тривога, нерви здають невчасно. А ще за ранковою біганиною я не встигла поснідати, тому в роті сухо, наче у пустелі. Горнятко кави не завадило б.
— Ну, ходімо, — тягне за руку.
— Ходімо, — через силу усміхаюся та гордо розправляю плечі. Нічого хилити голову. Я хороший спеціаліст, у мене прекрасне портфоліо.
За стійкою реєстрації відвідувачів зустрічає привітна дівчина у строгій білій сорочці та занадто короткій спідниці.
— Добрий день, я прийшла на співбесіду.
— Вакансія?
— Головний архітектор.
Дівчина ствердно киває і швидко-швидко друкує на клавіатурі.
— Ваші дані?
— Олійник Ірина Володимирівна.
— Стривайте, у мене зазначено Іщенко – Олійник Ірина Володимирівна.
— Розумієте, — перехиляюся через стійку. — Іщенко — моє прізвище по колишньому чоловікові. Після розлучення я перейшла на своє — Олійник.
Та адміністраторка мене не чує. Весь її погляд спрямований за мою спину. Здається, дівчина не дихає.
Я теж розвертаюся. Купка чоловіків зникає в ліфті, я навіть не встигаю їх роздивитися.
— Новий генеральний директор пішов, — пояснює вона, червоніючи. — Вчора зайняв кабінет.
Мені це ні про що не говорить. Але пошепки запитую:
— Вимогливий?
— Дуже.
Вдих-видих. Якщо мене візьмуть на роботу, доведеться миритися.
Закінчивши реєстрацію, дівчина пропонує піднятися на другий поверх у відділ кадрів.
Вирішую йти сходами, щоб зайвий раз не перетнутися з вимогливим і всемогутнім босом, бо як показує практика: керівники мало ходять, віддаючи перевагу комфорту.
У відділі кадрів застаємо справжнісінький переполох. Всі щось шукають, а знайти не можуть.
— Де синя тека? — горланить повненька жіночка. — Якщо протягом трьох хвилин вона не лежатиме у нього на столі, шеф звільнить нас заднім числом.
— Вчора я поклала її на тумбу, — виправдовується блондинка у стильних окулярах.
— Поклала, — передражнює жіночка. — Шеф має рацію, розвели бардак.
— Без п’яти хвилин як купив компанію, а вже все не так. Міг хоч познайомитися з колективом. Дмитрівно, він гарний? — блондинка не звертає уваги на критику і мрійливо підпирає голову долонею.
Пишна керівниця розцвітає, наче сама не проти замутити з керівником.
— Ох, дівчатка, дуже вродливий, високий, широкоплечий, тренований. Мабуть, любить плавання, бо плечі — о! — для наочності виставляє навпроти руки.
— А жінка в нього є?
— Неодружений, — переходить на змовницький шепіт.
— І я не заміжня, — сміється блондинка.
— Не його польоту птах, — теж пирскає сміхом її співрозмовниця і озирнувшись, помічає нас із донькою. — А ви до кого?
— Добрий день, я архітектор, прийшла на співбесіду.
Присутні змірюють мене з ніг до голови, враз надаючи оцінку. Маринка тулиться, ховаючись від допитливих поглядів.
— Попереднього архітектора він звільнив за статтею, — зітхає кадровичка. — Бачте, не сподобалася будівля генерального офісу.
Ну, тут я з місцевим тираном згідна — жах в центрі міста.
— І все-таки я хочу спробувати.
— Ваше право, — ще більше зітхає жіночка та взявши мої документи, прискіпливо все вичитує.
Потім просить почекати, а сама зникає на довгих, нескінченно довгих десять хвилин. У кабінет повертається з червоними щоками і вологими від сліз очима. Колеги потуплюються в роботу, а я лише здогадуюся, чим обернулася відсутність синьої теки.
Відредаговано: 22.11.2026