Запасний чоловік

РОЗДІЛ 10 ІРИНА "Куб"

Швиденько одягаю доню в тонку  вітрівку, поправляю акуратні бантики і вже за кілька хвилин ми сидимо в  таксі, яке мчить нас за надісланою адресою. Чи  я хвилююся?  Ні!  Компліменти доні додають впевненості.  Зараз я схожа на тенісний  м’ячик, від польоту якого залежить фінал  гри. Я зобов’язана отримати цю посаду заради нашого незалежного майбутнього.  Думки  несуть далеко вперед.  Отримавши першу зарплатню, я одразу  орендую  окреме житло, де в Маринки буде своя кімната та ліжечко.  Чесно кажучи, я мрію про  той комфорт, до якого звикла з Максимом. Ми  обоє пристойно заробляли, могли дозволи собі гарний одяг, поїздки за кордон, кваліфіковану няню та приватний садок. Але я вже не буду  такою наївною дурепою.  Кожна жінка повинна мати приховану фінансову подушку  на випадок, коли коханий  чоловік перетвориться на зрадливого козла. Розбите серце — це трагедія,  та найбільша проблема  — відсутність фінансової стабільності.  Обіцяних аліментів від ексчоловіка я  ще не отримую, і навряд їх вистачить на перекриття мінімальних потреб.

— Приїхали, — вириває з думок таксист.  Зиркаю  крізь скло  на триповерховий куб у химерних сірих та коричневих тонах.  Дивна будівля,  надто сучасна чи надто космічна.  Я б таку не погодилася будувати.

Розрахувавшись, допомагаю донечці вибратися із салону.

— Мамо, куди ми приїхали? — кліпає оченятами на  диво архітектури. — Це цирк?

— Сподіваюся, ні, — бурчу, роблячи глибокий вдих. Усередині  прокидається тривога, нерви  здають невчасно.  А ще за ранковою біганиною я не встигла поснідати, тому в роті сухо, наче у пустелі. Горнятко кави не завадило б.

—  Ну, ходімо, — тягне  за руку.

— Ходімо,  — через силу  усміхаюся та гордо розправляю плечі.  Нічого хилити голову. Я хороший спеціаліст, у мене прекрасне портфоліо.

За стійкою реєстрації відвідувачів зустрічає привітна дівчина у строгій білій сорочці та занадто короткій спідниці.

— Добрий день, я  прийшла на співбесіду.

— Вакансія?

— Головний архітектор.

Дівчина ствердно киває і швидко-швидко друкує на клавіатурі.

— Ваші  дані?

— Олійник Ірина Володимирівна.

—  Стривайте,  у мене зазначено  Іщенко – Олійник  Ірина Володимирівна.

— Розумієте, — перехиляюся через стійку. — Іщенко — моє прізвище по колишньому чоловікові.  Після розлучення я перейшла на своє  — Олійник.

Та адміністраторка мене не чує. Весь її погляд  спрямований за мою спину. Здається, дівчина не дихає.

Я теж розвертаюся. Купка  чоловіків зникає в ліфті, я навіть не встигаю їх роздивитися.

— Новий генеральний  директор пішов, — пояснює вона, червоніючи.  — Вчора  зайняв кабінет.

Мені це ні про що не говорить. Але пошепки запитую:

— Вимогливий?

— Дуже.

Вдих-видих.  Якщо мене візьмуть на роботу, доведеться миритися.

Закінчивши реєстрацію, дівчина  пропонує піднятися  на другий поверх  у відділ кадрів.

Вирішую йти сходами, щоб зайвий раз не перетнутися з вимогливим і всемогутнім босом, бо як показує практика: керівники мало ходять,  віддаючи перевагу комфорту.

У відділі кадрів застаємо справжнісінький переполох.  Всі щось шукають, а знайти не можуть.

— Де  синя тека? — горланить повненька жіночка. — Якщо протягом трьох хвилин вона не лежатиме у нього на столі,  шеф звільнить нас заднім числом.

— Вчора я поклала її на  тумбу, — виправдовується блондинка  у стильних окулярах.

— Поклала, — передражнює жіночка. —  Шеф має рацію, розвели бардак.      

— Без п’яти хвилин як купив компанію, а вже все не так. Міг хоч  познайомитися з колективом.  Дмитрівно, він гарний? — блондинка не звертає уваги на критику і  мрійливо підпирає голову долонею.

Пишна  керівниця  розцвітає, наче сама не проти замутити  з керівником.

— Ох, дівчатка,  дуже  вродливий, високий, широкоплечий, тренований.   Мабуть, любить плавання, бо плечі — о! — для наочності  виставляє навпроти руки.  

— А жінка в нього є?

— Неодружений, — переходить на змовницький шепіт.

— І я не заміжня, — сміється блондинка.

— Не його польоту птах, — теж пирскає сміхом її співрозмовниця і озирнувшись,  помічає нас із  донькою. — А ви до кого?

— Добрий  день,  я архітектор, прийшла на співбесіду.

Присутні змірюють мене з ніг до голови, враз надаючи оцінку. Маринка тулиться,  ховаючись від допитливих поглядів.

— Попереднього архітектора він звільнив за статтею, — зітхає кадровичка. — Бачте, не сподобалася  будівля  генерального офісу.

Ну, тут я з місцевим тираном згідна — жах в центрі міста.

— І все-таки я хочу спробувати.

— Ваше право, — ще більше зітхає жіночка та взявши мої документи, прискіпливо все вичитує.

Потім просить почекати, а сама зникає на довгих, нескінченно  довгих  десять хвилин. У кабінет повертається  з червоними щоками і  вологими від сліз очима.  Колеги потуплюються в роботу, а я лише здогадуюся, чим обернулася  відсутність синьої теки.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше