Відвернувшись до стіни, із затамованим диханням, забиваю у соціальній мережі у пошук — Ігор Шведов. Викидає десять результатів. Той молодий, той старий, і жодного натяку на тренованого двометрового олігарха в блакитній сорочці та синьому в дрібну клітинку піджаку. У таких людей немає часу на зайві слабкості. Або він просто не любить публічність.
— А для чого? — бурчу під ніс, схилившись до останнього варіанту. — Уваги довгоногих моделей та золотих дочок перспективних батьків він однозначно не позбавлений.
Спересердя вимикаю телефон і ховаю його під подушку. Сон майже сковує повіки, коли гаджет дзенькає сповіщенням. У таку пізню пору нікому писати.
Щось холодне і неприємне лягає на душу, а погане передчуття сковує горло.
З великим зусиллям дістаю телефон. На екрані повідомлення від колишнього коханого, від мерзотника, який посміявся над моїм серцем і так безжалісно викинув зі свого життя.
Це фотографія.
До болю кусаю губи. Терпкий присмак крові розливається в роті, не даючи канути в темній невідомості. Від образи навертаються сльози.
Максимовій коханці вистачає нахабства скинути світлину, де вони в ліжку кохаються. Він на ній. Спина гола. А вона фотографує своє задоволене обличчя.
Внизу підпис «Ми такі щасливі».
Гидота!
Закидаю телефон під ноги і ще довго тихо плачу в подушку. Життя — штука несправедлива.
Ранок починається із заведеного на сьому годину будильника. Противний звук змушує розплющити повіки і братися за пошуки роботи. У наш час архітектор — професія не надто затребувана. Знайти хорошу вакансію швидше щастя, ніж закономірність. Забувши про вчорашні неприємності, сонно гортаю місцеві оголошення.
«Конкурс на заміщення вакантної посади головного архітектора будівельної компанії «Арго». Вимоги: креативність, досвід не менше трьох років, вільне володіння англійською мовою, портфоліо».
Перечитую тричі. Оголошення створили годину тому. Годину!
Зціплюю зуби в передчутті. Вищі сили нарешті почули мої благання.
Маринка вовтузиться в ліжечку, розвертаючись до мене червоними, як мак, щічками.
— Доню, — придивляюся до її важкого дихання. — Доню, — страх ножом проймає серце, змушуючи забути про оголошення.
— Ма, дай пити. Водички хочу. Ма, головка болить.
Прикладаю кісточки пальців до вологого від поту лобика.
— Господи, ти ж гориш уся, — шепочу тремтячими губами. — Зараз, серденько, принесу чай і градусник.
Донечко стогне, розплющує оченята, дивиться на мене затуманеним поглядом.
— Не йди.
— Я на хвилинку, потерпи.
Злітаю з ліжка, заварюю чай. Краєм ока помічаю, що Інна ночувати додому не поверталася.
З чашкою напою і градусником повертаюся до дитини. Маринка жадібно п’є, тоді дозволяє поміряти температуру.
Висока.
Для кожної матері немає нічого гіршого, ніж коли її крихітка хворіє.
— Зараз, сонечко, я дам ліки й одразу стане легше.
— Мамо, я сьогодні не піду в садочок?
— Ні, залишаємося вдома удвох.
— Бабуся вже пішла на роботу? — запитує захриплим голосом.
— Так, ще годину тому поїхала на зміну.
— Люблю, коли ми залишаємося вдвох, — безсило опускається на подушку.
Обережно проводжу по світлому волоссю долонею. Моя маленька радість.
На щастя, ліки допомагають швидко і температура спадає. Через якусь годину Маринка енергійно хитає ногами за столом, навідріз відмовляючись їсти суп. Ні, і все. Подавай молочну кашу.
Хоч зовні ми схожі, та характер у доні від татка. Вперта не по роках. Вміє наполягати на своєму.
Нарешті мені вдається нагодувати капризулю і заплести їй дві тугі кіски. При цьому я раз за разом перечитую оголошення. Скажу чесно, до тремтіння боюся набрати контактний номер. Складається враження, що мене відводить від неминучого.
— Мамо, у тебе щось болить? Ти сьогодні трохи дивна. Може, заразилася від мене?
— Та ні. Просто маю одну важливу справу і ніяк не зберуся її зробити.
— Ти сама говорила, що важливі речі не варто відкладати на пізніше. Ти ж доросла, двічі просити не треба. Йди і негайно роби.
Авторитетна заява малявки змушує усміхнутися. У дітей все легко, тоді як ми, дорослі, любимо драматизувати.
— Добре, — стискаю тендітну ручку. — Подивися мультики, а я зроблю один важливий дзвінок.
Почувши звістку про планшет, доня весело викрикує «ура» та вихором несеться з кухні у нашу кімнату, з якої одразу лунає всім відома пісенька про синій трактор.
Роблю глибокий вдих. А потім одним махом набираю залишений в оголошені номер і телефоную. Була не була. Гірше вже не стане.
— Слухаю, — звучить сухий жіночий голос. — Будівельна компанія «Арго».
Відредаговано: 22.11.2026