Всередині ресторан вражає розкішшю та гарним дизайнерським задумом. Інтер’єр виконаний в насичених золотих і білих тонах. Навіть найменші дрібниці, починаючи з картин на стінах та кінчаючи вазами із живими квітами, підібрані з особливою ретельністю. Власнику слід віддати належне. У цей заклад однозначно захочеться повернутися ще раз.
— У вас гарно, — кидаю на ходу, коли Андрій тягне мене мармуровими сходами на другий поверх.
— Ігор нещодавно реставрував все, вклав чимало грошей. Хоча це даремні витрати. І так було класно.
— Рестораном керує тільки Ігор?
— Поки що, — злісно огризається майбутній родич.
— Андрію, почекай. Нам треба поговорити, — гальмую біля двостворчастих дверей в головний зал. — Я хвилююся і боюся. А якщо мені не вдасться зіграти наречену? Що тоді? Сестра мене приб’є.
Хлопець недобре зблискує вузькими чорними очима, у яких спалахує роздратування. Він заводиться з-пів оберту.
— Марно я послухався Інну і погодився на підміну. З тебе актриса нікудишня, занадто правильна і чесна. Але дороги назад немає. Тож, люба, зберися, натягни посмішку на обличчя і тільки кивай.
— Андрію, благаю, перенесімо зустріч на інший день. Мені дуже страшно.
Хлопець закатує очі. Я розчаровую до неможливого.
— Заспокойся, — додає з притиском. — Повільно вдихни і видихни. Ірино, ви із сестрою чудові дівчата. Розумні, гарні, добрі. Просто будь собою. Мої батьки не монстри. Ти обов’язково їм сподобаєшся. Наберися терпіння. Якась година-друга і все закінчиться.
Мені нічого не залишається, як кивнути на знак згоди.
— Тільки заради вашого щастя.
— Звісно, — натягнуто усміхається Андрій. — До речі, гарна сукня. Трохи не у твоєму стилі.
— Ти хотів сказати не в стилі Інни. Це вона любителька ультракоротких спідниць і відвертих декольте. Мені більше до вподоби щось скромніше.
Андрій цмакає язиком, від чого не зрозуміло, чи він схвалює, чи осуджує рішення знайомитися з його батьками у довгій сукні.
— Ірино, у нас все вийде.
Та у голосі хлопця не чую жодної впевненості.
Андрій різко прочиняє двері у головний зал. Перед очима відкривається нова реальність, нова казка з незрозумілим кінцем.
Ресторанний зал просто величезний, просторий і широкий. Дивно, як таке склепіння втримується на кількох колонах. Увагу привертають п’ять довгих люстер, котрі звисають зі стелі тисячами світлих вогнів. Лунає тиха жива музика, перервана людським гомоном. Повсюди стоять окремі столи, запрошені поділені на групки.
— Сміливіше, — легенько штовхає вперед мій супутник.
На негнучких ногах переступаю поріг. Звісно, на нас одразу звертають увагу джентльмени у смокінгах та дами, обвішані коштовностями. У цьому світі багатства і показної розкоші у короткій сукні, яку подерла собака, я виглядала б бідною родичкою. Подумки дякую Ігореві, що купив нову. У блакитній хмарині я почуваюся королевою.
— На нас всі дивляться, — шепочу майбутньому родичеві, стискаючи його долоню у пошуках підтримки.
— Розслабся, сонечко, усміхайся і поводься як Інна.
— Мені завжди не вистачало її ентузіазму й винахідливості.
— Прорвемося. Головне, щоб у справу не втрутився мій брат. Його обвести навколо пальця складно.
Ковтаю давкий клубок. Я вже на собі відчула, як це — перетнутися з Ігорем Богдановичем.
Гості з неприхованою цікавістю перешіптуються за спиною, супроводжуючи нас до головного столу ошелешеними поглядами. Схоже, ніхто не чекав на нашу тріумфальну появу.
Батьки Андрія теж пильно роздивляються мене. Мама хлопця — худорлява висока шатенка з виразними очима та аристократичними рисами обличчя. Вона здається ідеальною з короткою зачіскою каре та у стриманій темно-шоколадній шовковій сукні, яка робить її молодшою на кілька років. Жінка привітна, одразу розпливається у щирій відкритій усмішці. А батько навпаки, супиться і зводить брови на переніссі. Ні поява сина, ні майбутня невістка не вражають сувору скелю витримки та загартованості в нелегкому бізнесі. Богдан Сергійович та Ігор дуже схожі між собою, обоє неприємні типи. Глава сім’ї поправляє краватку і підводиться назустріч. Мати теж встає.
— Привіт, — вітається першим Андрій. — Трохи затрималися, через негоду дорогою потрапили в затор. Ллє як з відра.
— Бачу, ти не сам, — Богдан Сергійович звужує очі до щілинок, крізь які сочиться недовіра. Я ще не назвалася, а вже не подобаюся йому. От сімейка!
— Знайомтеся, це моя дівчина Інна Олійник. Інно, це мої батьки — Богдан Сергійович та Анастасія Вікторівна.
— Приємно познайомитися, — натягую на губи невимушену усмішку та простягаю руку на знак привітання. Богдан Сергійович зиркає скоса, не відповідає. Зате Анастасія Вікторівна береться розрядити напружену ситуацію.
— Андрію, я на тебе сердита. Чому нічого не розповідав? Ми могли познайомитися раніше.
«І не при всіх», — читаю в погляді.
— Мамо, тату, — Андрій випинає груди вперед. — Хочемо піділитися з вами своєю радістю, — робить ефектну, багатозначну паузу. Западає німа тиша — і між нами, і серед гостей.
Відредаговано: 22.11.2026