— Ні, сидіти цілісіньку годинну я не маю як, — підриваюся з місця. — Мене чекають в залі.
— Навряд Андрій зрадіє, побачивши свою наречену в розірваній сукні та з побитими колінами. Про макіяж і зачіску вже нічого не кажу.
— Якби ти дозволив пройти одразу, всього цього не сталося б, — схрещую руки на грудях.
На мить зависає незручна пауза, в якій чоловік не приймає звинувачень.
— Я не винний, що ти забулася запрошення.
— Я не забулася. Його взагалі не було, ми з Андрієм домовлялися зустрітися біля входу.
І знову він іронічно скидає бровою. Не вірить. Знущається.
Новий знайомий без поспіху сідає у глибоке крісло, ставить долоні на масивні підлокітники.
— Отже, моєму братові пощастило відхопити наречену з-поміж тих дівчат, котрі думають, що світ вертиться довкола них, а всі інші винні в їхніх проблемах. Менше з тим. Як тебе звати?
Сині очі стріляють ненавистю, з них летять блискавки, ладні перетворити мене на попіл. Такому не варто переходити дорогу. З такими жарти погані.
— Мене звати І… Інна. Не скажу, що приємно познайомитися.
Сноб.
— Ігор. Проте я не впевнений, що у мого брата є наречена. Принаймні, я б точно знав.
Широкі брови цього Ігоря грізно сходяться на переніссі, виражаючи невдоволення і роздратування свого власника. От дивна природа! Наділила чоловіка неймовірною вродою і препаскудним характером, від якого буквально нудить. Ох, не заздрю його дівчині! Бідоласі доводиться щодня терпіти зверхність, пихатість, недовіру. Намагаюся пригадати, що саме розповідав наречений сестри про свого кровного родича. Десь в глибині виринає спогад, ніби вони перебувають у постійних конфліктах. Воно й не дивно з таким самозакоханим екземпляром. Андрій — повна його протилежність. Відкритий, чуйний, добрий хлопець ніби забрав у батьків все хороше, тоді як темна сторона дісталася старшому синові.
— Отже, не все ти контролюєш, — зображаю єхидну усмішку і щосили обтягую подерту сукню. Якщо спереду миритися можна, то позаду — голі сідниці.
— Я б на твоєму місці сидів тихо та зайвий раз не рипався.
— По-перше, ти не на моєму місці. По-друге, ти справді винен мені нову сукню. По-третє, негайно зателефонуй Андрієві і скажи, щоб прийшов та зупинив балаган, який ти сам розвів.
— Мушу розчарувати, — картино розводить руками. — Малого в ресторані немає. Можливо, забувся про родинне свято і про тебе, а можливо, заливає сліпи в підпільному казино, спускаючи з рахунків залишки грошей.
— Що? — ошелешено кліпаю очима, не вірячи жодному слову. Ні, він блефує, зумисне дражнить, виводить із себе, застосовуючи заборонені способи психологічного тиску. Мерзотник. Рідкісний, породистий гад!
Зціпивши зуби, різко крокую до столу, впираюся руками в поверхню та зі всією притаманною сміливістю людині, яка втрачає залишки надії, звертаюся до нього:
— Ми з Андрієм дуже-дуже кохаємо одне одного. Між нами немає таємниць чи недомовленостей. Тому я точно знаю, що мій наречений перебуває в ресторані, чекає на мене і хвилюється, чому запізнююся на дві години.
Я так різко перехиляюся, що мої дівчатка у вузькому декольте підплигують догори, майже показуючись у всій красі. Єдина відмінність між близнючками Олійниками — це мій повномірний третій розмір. Сестра не похвалиться такими красивими формами. І в цю секунду форми безкомпромісно привертають увагу грубіяна у світло-блакитній сорочці.
Швидко випростовуюся, а Ігор поспішає прочистити горло.
— Невже протягом вечора він ні разу не зателефонував?
— Я сама набирала, але ваша «глушилка», — красномовно обводжу поглядом кабінет, — глушить зв'язок.
— І вкотре розчарую: ми не користуємося подібними приладами, бо нема потреби. А ось ігрові клуби — так.
— Годі верзти нісенітниці. Андрій не гравець! Просто сьогодні сталося непорозуміння, яке з радістю використовуєш на свою сторону.
Здається, Ігор одним поглядом припечатає мене до стіни.
А в моїй душі попри озвучені протести зароджуються прикрі зерна сумнівів у коханому сестри. Дійсно, чому не поцікавився, де його наречена?
— Тоді дай відповідь на ще одне запитання. Що сьогодні святкує родина? Тільки не кажи, що Андрій нічого не розповідав.
— Розповідав, але не детально, — ховаю ніяково очі.
Та в цій ситуації нарікати слід на себе прекрасну. Я зопалу навіть не розпитала майбутнього свояка про захід і приперлася непідготовленою.
— У мене сьогодні день народження, — добиває Ігор.
Роблю помилку, коли підводжу погляд і натикаюся на небезпечну синяву очей навпроти. Давкий клубок в горлі не дає дихнути. Я наче мишка в капкані, повільна смерть якої тільки радує ката.
— Що ж вітаю, — стенаю плечима. А долоні так і стискаються в кулаки, нігті боляче дряпають тонку шкіру.
— Дякую, — хмикає той.
Кілька хвилин поміркувавши, Ігор вибирається зі свого зручного крісла, знімає з плечей піджак і… наблизившись до мене, замотує з голови до колін.
Відредаговано: 22.11.2026