Скрегочучи зубами, я звертаю за ріг ресторану. Ноги тремтять, наче ступаю по розпеченій лаві. У грудях пече від хвилювання і браку повітря. Почуваюся злодійкою, що проникає на приватну територію. Трясця, люба сестричко, я тобі пригадаю!
Не зважаючи на дощ, що нещадно псує стильну зачіску і вечірній макіяж, пробираюся на підборах по слизькій бруківці до чорних вузьких дверей. Оглядаюся. Наче ніде нікого.
Кажуть, божевільним щастить. Мабуть, я таки божевільна, оскільки двері не зачинені, або ж хтось із працівників забувся замкнути.
Обережно прослизаю всередину та наважуюся увімкнути ліхтарик на телефоні. Світло прорізує непроглядну темряву. Святі небеса, куди мене занесло цього разу?
Виявляється, це вхід в якусь комору чи склад. Смердить нестерпно. Приглядаюся.
Гав!
Гав!
І тихий підступний рик звіра… Саме так, звіра...
Чорного, на довгих худих лапах, котрі при світлі ліхтарика відбиваються на стіні тінню у вигляді страхітливого чудовиська.
Гав!
Серце перестає битися!
Гав!
У мені прокидається спринтер.
Я не зоглядаюся, як за пів секундочки роблю розворот і одночасно хапаюся за ручку, вискакуючи з пастки.
А далі я вже нічого не чую, крім звуку рваної тканини. Собака встигає хапнути за поділ сукні й добряче розірвати і без того коротку річ.
З гуркотом двері зачиняються за спиною, а тварина гарчить, кидається на полотно, дряпає кігтями, намагаючись вибратися на волю. Скільки маю сил, підпираю плечем хитку перепону між мною і розлюченим власником комори. Незручні підбори ковзають по мокрій поверхні, і я гепаюся коліном на тверде покриття, розриваючи колготки і збиваючи шкіру до крові.
— Допоможіть, — кричу, забувши про конспірацію. — Допоможіть!
На лемент і скажений гавкіт прибігає охоронець.
— Буран, місце! — горланить так, що у вухах закладає. Впізнавши голос, собака вгамовується, проте продовжує підступно гарчати.
— Пані, ви як? Буран не вкусив? Заспокойтеся. Треба вас оглянути.
— Ні, — відповідаю захекана. — Не вкусив. Для чого ви закриваєте собаку в ресторані?
— Він захворів, тож довелося помістити в комору. Просто туди ніхто не заходить.
Охоронець допомагає підвестися, зачиняє двері на замок, щоб більше ніхто не потрапив у капкан, а вже тоді береться мене ретельно оглядати. Слід сказати, що вигляд у мене ще той. Добряче змокнувши під дощем і переживши карколомний стрес, я сама схожа на звіра.
— Ходімте всередину. Вам треба умитися і обробити рану.
— А ще поміняти сукню, яку розірвала ваша собака.
— Не переймайтеся, Ігор Богданович все відшкодує і організує. Він у нас класний шеф.
Охоронець відгукується про якогось Ігоря Богдановича як про рідного батька. Ненавиджу людей, які за дрібну подачку готові п’яти цілувати шефові.
Спересердя висмикнувши лікоть з його міцних пальців, шкутильгаю поруч до наступних дверей. Виявляється, чорний вхід зовсім не там, де його знайшла я.
— Богданович вас не образить, не бійтеся, — звертається охоронець, прочиняючи перед мною масивні двері у просторий кабінет всередині ресторану. — Заходьте. Шеф зараз прийде.
Обсмикую порвану сукню, переступаю поріг величезної кімнати, яка розділена на певні зони і чимось нагадує смартквартиру. Тут є зручний диван, і письмовий стіл, і глибоке крісло, і мінібар, і стільці для наради з підлеглими. Все обставлено зручно для комфортного перебування цього Ігоря Богдановича. Мабуть, він або начальник служби безпеки, або хлопчик на побігеньках, який виконує всі завдання одночасно свого великого керівника.
— У шафці є аптечка, — здоровань киває на невеличку тумбу.
— Дякую, — кидаю у відповідь.
Сідаю на диван перевести подих. Нога ниє нестерпно, а сама рана брудна і кровоточить. По всій кінцівці тягнуться багряні потоки. Про свій вигляд стараюся не думати. Сама винна. Треба мати клепки й не жити розумом сестри.
— Як вже все дістало, — бурчу, оглядаючи масштаби трагедії. Хочеться плакати. Ні, вити!
У кабінет тихо заходять. Я спершу витираю сльози, а вже тоді втуплююся поглядом у цього Ігоря Богдановича, який тінню проникає в глиб кімнати.
Іронічний сміх виривається з моїх губ.
Глуздивий смішок звучить в такт.
— Пані так хотіла потрапити на захід, що навіть Буран її не зупинив.
Вклавши руки в кишені тип в блакитній сорочці без поспіху спирається на край столу. Його сині, холодні як Арктика, очі вивчають кожний міліметр мого пораненого тіла на дивані.
— Мда, — цмокає. — Ти навіть рани обробляти не вмієш, наречена Андрія Шведова. І де такі беруться?
— Які такі? — гнівно випалюю в нахабну фізіономію.
— Любительки чужих грошей, — спокійно відповідає, але в голосі стільки злості, що спиною пробігає морозець.
Відредаговано: 22.11.2026