РОЗДІЛ 1 ІРИНА "Запасний варіант"

—  Ма, я хочу колискову.

—  Маринко, невже бабуся не співає?

—  Співає, але не так, — вередує доня. — Коли ти повернешся?

Втомлено зиркаю на наручний годинник. Дев’ята вечора, а я ніяк не можу дістатися до заміського готельного комплексу, при цьому катастрофічно запізнююся на цілих дві години на найважливішу подію своєї сестри –близнючки Інни. Так сталося, що сьогодні в неї знайомство з родиною її хлопця, і участь моя в цьому шоу міського значення обов’язкова. Ех, Іннуся, завжди кудись втягне, а я добросовісно, як покірна овечка, ведуся на всі її примхи, не маючи сили сказати «ні». Дурепа, одним словом…

—  Пізно, сонце, пізно. Лягай спати, — видихаю, безнадійно переводячи погляд на вітрове скло, яке раз за разом очищають від ливню «двірники».

Дощ періщить, немов прорвало всі небесні крани. Через негоду попереду тягнеться нескінченно довга пробка з автомобілів. Це ж треба так влипнути.

—  Ну, мамо, — скиглить з протилежного боку зв’язку моя чотирирічна донечка, яка звикла, що я завжди поруч, що засинає і прокидається поруч зі мною, що я єдина в неї, адже дорогий татко місяць тому накивав п’ятами до молодої, вільної, багатої коханки. Коханки, з перспективними батьками, котрі забезпечать йому крісло виконавчого директора філії будівельної компанії «Юта».

Серце проймає болючий спогад, що вогнем озивається в сонячному сплетінні.

«Юта» була моїм першим і єдиним робочим місцем. Я прийшла в будівельну компанію після університету на посаду помічника архітектора. Прийшла і одразу закохалася у свого наставника — красивого, досвідченого, на десять років старшого за мене Максима Іщенка. Він так усміхався, що моє недосвідчене серце тріпотіло спійманою пташкою. А потім розбилося на мільйони уламків після чотирьох років щасливого, як мені здавалося, подружнього життя. Як зараз перед очима виринає картина з минулого.

—  Ми різні, Ірино. Не бачу сенсу далі мучити один одного. У мене тут перегоріло.

—  Перегоріло? Ще вчора я палала.

—  Зате я давно згас. Все, це кінець. Змирись, збирай речі і повертайся до матері.

—  А Маринка?

—  Ну, ти ж доросла. Якось поясниш. А за гроші не переживай, я платитиму аліменти. Тим паче, що скоро отримаю підвищення, — Макс гордо здіймає підборіддя, немов зараз йому причеплять на груди почесний знак. А мій світ ламається, летить, перетворюється на чорну діру, яка знищує все святе в душі.

—  Максиме, я нічого не розумію. Це якась помилка, якесь божевілля. Може, у тебе жар? Ти не хворий?

 Прикладаю кісточки до його чола, перевіряючи температуру, однак коханий різко перехоплює зап’ястя і так само різко смикає донизу.

—  Іро, припини, — гнівно сичить, а ще рідні очі наповнюють зневажливою ненавистю. — Що за цирк ти влаштовуєш? Краще збирай речі.

Долаю у собі порив кинутися коханому на шию, притулитися до грудей і сказати, щоб мовчав, щоб цей кошмар нарешті закінчився. Нехай вдасть, що нічого не говорив, а я прикинуся, що нічого не чула.

Але він — непорушна скеля, яка дивиться на мене згори вниз і кидає вбивчі погляди.

Нарешті приходить приголомшливе розуміння: Макс говорить реально. Ми розходимось.

 Збирай речі — це як удар навідмаш, люто і принизливо.

Випростовую спину.

—  Я не стану тебе обслуговувати. Сам збирай свої речі.

На обличчі навпроти ледь ковзає глузлива усмішка.

—  Я залишаюся в квартирі, бо вона моя. А ти повертаєшся до своєї мами.

Серце завмирає, робить кульбіт. Моя рідня проживає в іншій області за сотні кілометрів. А тут… тут у мене робота, в Маринки — садочок. Тут у нас друзі, знайомі, життя…

Дивлюся на Максима широко розкритими очима, не знаходячи підходящих слів. Так, квартира — його, але наша донечка теж його, щоб викидати її, як паршиве котеня. Чоловікові вривається терпець, і він нервово ховає руки в кишені.

—  Зрозумів, — карбує кожну фразу. — Кілька днів я поживу в готелі, а ти протягом цього часу розрахуйся з «Юти» і займися переїздом. Проте затям: зволікати з розлученням я не стану. До речі, юрист підготував документи.

Макс повертається і йде, голосно грюкнувши дверима за спиною. З ним зникає частина мого серця. Руйнуються стовпи сліпої віри у зразкову сім’ю.

Та найбільший сюрприз я отримала від коханого в стінах офісу. Звістка про наше розлучення швидко облетіла кабінети, і головним інформатором стала дочка власника — молодша, красивіша, довгоногіша. Тепер вона претендентка на прізвище Іщенко.

 Суд досить оперативно виніс рішення. Я не противилася. А сенсу? Макс відкрито цілувався із Зіною та активно будував плани на нову посаду. Я стала зайвою для нього. І Маринка теж. Баласт, який скинув тещі.

Взявши дівоче прізвище Олійник, я повернулася до матері зализувати рани і починати жити з чистого аркуша. Вже тиждень, як я «вдома», але знайти роботу ніяк не вдається.

Сьогодні, замість того, щоб нишпорити в інтернеті вакансії, я тягнуся на прохання сестри в інший кінець міста. Думаєте, підтримка номер один? Ні! Запасний варіант, який завжди проходив у школі.