*

Обід проходить у якійсь абсолютно дивно-домашній обстановці. Хоча поруч слуги, сидимо ми у вигадливій вітальні з яскравими кулями під стелею, під рукою в мене три види виделок і чотири ложок, що на хвилиночку незвично абсолютно і мало б мене нажахати до нестями. Але кілька поглядів навкруги — і виявляється, що всім абсолютно однаково, якою ложкою, що їсти. А у випадку з виделками мати Каса першою пояснює і показує, як розправитися з якоюсь хитромудрою стравою з сейлської кухні. І ні на секунду не виникає відчуття якоїсь незручності. Але ж я тут фактично чужа людина...

Дідько, я, мабуть, за домом всього лишень засумувала! Як там батьки, як Вітка із сім'єю? Мене не було тільки два дні, але... А робота? Хоча ні, не настільки вже я сумую за роботою, от правда! 

— Ви ж повернете мене додому? — я запитую в іссейла. Перед десертом хлопчики й дівчатка розповзаються по різних кімнатах — привести себе до пуття, помити руки, поговорити тощо. Тож у мене виходить зловити Морозка біля виходу в кабінет. 

— Так, звісно, — упевнено киває він. — Ваша книга лежить в мене на зберіганні, одяг мали вже повернути з чистки, але їжу довелося викинути. Ще кілька днів вона б не витримала, бо наша місцева пліснява, на жаль, абсолютно не розбирає, на чому рости...

Знущається, так? Але ж обличчя таке серйозне, що можна замість статуй ставити. Такий собі бюст вождя чи полководця. Але розслабився він через обстановку і мирну теплу розмову, тому голос його видає.

— Нічого страшного. Я не проти. Смачного вам, їжте на здоров'я, точніше, нехай їсть. Пліснява, так, — усміхаюся й отримую задоволений «хмик» у свій бік і пропозицію: 

— Якщо хочете, я занесу книгу до вас сьогодні. Визнаю, дуже цікавий твір.

— Ой, так ви теж полюбляєте любовні романи, так? — від виразу досади на витягнутому обличчі — що, він думав, я не інтерпретую його слова по-своєму? — я хочу розреготатися, але стримуюся, кусаю губи. 

— Так, обожнюю, як ви вже здогадалися, — зі сміхом зізнається іссейл, із приголомшливою простотою і легкістю визнаючи мою перемогу в жартівливій суперечці. О! А що, так можна? Не доводити жарт до крайності, не псувати настрій, а просто поступитися перемогою і підтримати розмову? І при цьому не вдавати з себе скривдженого... Мати божа, здається, я багато чого ще не бачила в цьому житті!

— Тоді чекаю на вас із книжкою ввечері, — і щокам раптом стає спекотно, наче я його на побачення запрошую, ще й у свою кімнату, а не просто на зустріч.

— Зайду за вами, щоб скласти вам пару і провести до зали, де всі зустрінуться. Сьогодні вечір із танцями, якщо пам'ятаєте.

Нагадування трохи знижує рівень розслабленості, все ж таки танцювати я не так щоб вмію — на аеробіці пострибати хіба що або потупотіти на одному місці, переступаючи з ноги на ногу в обнімку. Колись вчилася вальсу... Але це було так давно, що вже й неправда.

— Ви йому подобаєтеся, — чую я тихе і якесь сумне. Сестра Морозка, жінка-свято, в цю мить виглядає втомленою і тривожною. І слова ці її...

— Що ви маєте на увазі? — я перепитую і одразу вмикаю задній хід. — Це навряд чи. Ми не так і багато спілкувалися, щоб між нами була якась симпатія.

— Повірте, я знаю свого брата, адже ми народилися з різницею в кілька хвилин, — легка усмішка торкається її губ. А я відверто шоковано оглядаю жінку. За фігурою вона аж ніяк не Морозко, та й зросту вона звичайного, трохи вища за середній, можливо, на кілька сантиметрів вища за мене. І це ще опустимо те, що вона має непристойно молодий вигляд для тієї, у кого син одружується! 

Моє здивування не лишається поза увагою, сейла сміється, привертаючи увагу решти, але потім усе-таки заперечно хитає головою:

— Я не помиляюся, на жаль. А у вас є той, хто вам подобається? На вас чекає вдома пара?

— А яка різниця? — я тільки плечима знизую, добираю слова так, щоб нічого зайвого не сказати. Бо у місцевих дуже чуйний слух. А воно мені потрібно всім розповідати про свої самотність, сумніви чи муки совісті? — Навіть якщо ви з приводу взаємності цікавитеся, то не в мені ж справа, так? Здається, у вашого брата вже є пара...

— І це якраз дуже сумно, — зітхає сейла і дивиться кудись над моїм плечем. Я, звісно, обертаюся, стикаюся поглядами з іссейлом, але той майже одразу відвертається і йде з кімнати.

Чим далі, тим дивніше справи, що ще можна подумати? Але кидатися з питаннями зараз недоречно, та й час ще в мене є. Роблю собі позначку, що потрібно буде Каса розговорити. 

Обід і знайомство разом з обговоренням подальших урочистостей, тобто місцевої весільної церемонії, тягнеться далі. Тільки я все ж таки тут трохи зайва і, поскучавши ще годинку, чемно прощаюся з усіма. Викликаний Морозком слуга веде мене до кімнати без проблем і складнощів. У принципі добираємося ми швидко — через вузол переміщення, і я чітко розумію, що десь упускаю якийсь момент, а саме, як працюють ці чортові вузли. Раніше мені здавалося, що вони налаштовані на певний вихід, а зараз...

— Гарного відпочинку, — бажає слуга і тікає швидко кудись у справах.

У кімнаті я насамперед кидаюся на пошук мого рідного одягу і — так! — знаходжу його в шафі поруч із піджаком іссейла. Навіть дивно, що його не повернули власникові. Може, передбачається, що я сама маю віддати? Плямочку від кетчупу, до речі, з кофти вивели. Я про всяк випадок оглядаю весь костюм і тому пропускаю появу непроханого гостя.