Розділ 6

Виявляється, сиджу я не десь там, а в робочому кабінеті іссейла, бо вже за кілька хвилин у двері шкрябають і чути ледве приглушений голос секретаря або помічника іссейла, який дуже вже просить приділити йому увагу і трохи часу. Щось там із торговими центрами та пільгами. Морозко рентгеном просвічує мене з голови до п'ят, намагаючись, напевно, зрозуміти, чи не впаду я в істерику або не випаду з вікна, поки його не буде. А я посміхаюся найввічливішою посмішкою і впевнено відповідаю на цей погляд:

— Нікуди не подінуся, дуже вже диван зручний. 

Морозко хмикає і відлітає — ну не можна так швидко ходити! — за двері, а я маю трохи часу, щоб прийти до тями й озирнутися. Кабінет такий затишний, чи що. Хтось назве його чоловічим через дерев'яні панелі та велику кількість насичених темних відтінків, але тут доволі світлі стіни, на вікні розрісся строкатий колючий кущ, а на полицях якісь кумедні дрібнички, кілька картин на стінах і тонна паперів, пластин, залізяк, книжок та іншого, безумовно, потрібного непотребу на всіх поверхнях... Тут панує звичний для мене творчий безлад. Загалом, насамперед це місце обжите і до того ж давно, а потім уже чоловіче, жіноче чи ще якесь там.

Диванчик піді мною, що дивно, не новий, є кілька подряпин на тканині — вдало заклеєних чи чимось приєднаних клаптиків, але все одно помітних під час торкання. Хоча господар кабінету начебто аж цілий іссейл, тож усе має бути новеньке й дороге. Чи ні? На полицях чисто, пилу немає, натомість я знаходжу кострубато видряпаний на боці книжкової шафи напис «Кассі» і смужки, які явно позначають зріст дитини. Хтось інший уже давно б поміняв зіпсовану річ, але це дорога пам'ять, одразу зрозуміло. 

Так само як і засушений букет на одній із полиць — це явно не іссейлу дарували, а навпаки. Про кого ця пам'ять?

Набір металевих крихітних чоловічків у різних костюмчиках і тваринок — теж радше дитячий. Це теж племінника? Тобто своїх дітей у Морозка немає?

Мені так хочеться засунути свій ніс у великі альбоми з позолоченими краями в довгій замкненій шафі й у папери на столі, потицяти у всі невідомі штуки, торкнутися тих дивних приладів на комоді біля вікна, крутнути бодай за одну ручку, ще зазирнути за двері, що ведуть із кабінету, але то чуже життя. А от мацати колючий кущ я остерігаюся, бо, хто знає, раптом отруйний. Загалом, зчіплюю я пальці між собою і сиджу. Щоправда, недовго. 

Бо милуватися видом з вікна — мені ж ніхто не заборонить, так? І вийти на балкончик також. А він тут сховався за важкою, плюшевою на дотик портьєрою. 

Здається, що кабінет найголовнішого тут сейла має розташовуватися на найвищому поверсі, щоб «володар» виходив до народу і мляво махав людям рученятами. А ось і ні. З балкона я цілком можу зістрибнути на бруківку, викладену різнокольоровою восьмикутною плиткою. А ще звідси видно край площі й початок вулиць — вітрини, яскраві полотна прикрас, якийсь транспорт навіть... чи це не транспорт, а сама доріжка рухається?

— Ольго, ти тут! Еллі, вона вже тут, — це Кассіель з'явився на порозі одних із дверей, за його спиною щось на кшталт вітальні, а ще Еллі махає мені рукою. 

— Ви чекали на мене? — дивуюся.

— Так, дядько сказав, що приведе тебе на обід. Урочистий, на честь наших взаємних обіцянок! Ми зараз чекаємо на батьків Еллі, мої батьки вже в домені, дядько зараз повернеться... — по-діловому розповідає Кас і підпихає мене в бік довгого столу, вже сервірованого. Еллі щось схвильовано щебече про те, хто де сяде, а я чесно не розумію: до чого тут, власне, я.

— Стривайте, а я тут навіщо? Я ж чужа тут, — і бачачи їхню розгубленість, я продовжую. — Якщо ви турбуєтеся, що я сидітиму у кімнаті одна і нудьгуватиму, то помиляєтеся... Ми знайомі другий день, тож не варто.

— Ні, що ти, варто, — Еллі підхоплює мої руки, стискає у своїх. — Ти ж була свідком наших обіцянок! Як же без тебе?!

Кас обіймає її за плечі, і витріщаються вони на мене з такими радісними очима і в такому єдиному пориві, що я не витримую, здаюся. Ну подумаєш, сімейний обід з абсолютно незнайомими людьми і сейлами. Що я, на корпоративах не бувала! Головне посміхатися і кивати!

Поступово в кімнату приходять слуги і швидко розставляють усе, що потрібно додати. А я якраз розповідаю парочці про свої невеликі пригоди, на що Кас вибухає низьким незадоволеним бурчанням:

— Пихаті ідіоти! Як знав, що правильно зробив, коли не прийняв дружбу Ріса, ще не вистачало, щоб вони спробували підбити мене на щось подібне... Ми перетиналися, коли я проходив курс в Енергетичному домі, і потім сиділи на одних заняттях у Торговому. Коли ви сейли одного рівня сили, то це, за ідеєю, має зближувати... Але не в нашому випадку. 

— Думаєш, вони заклалися?

— Могли, на жаль, — зітхає Кас, — але також цілком може бути, що він відчуває в тобі співзвучну пару і тому творить якусь дичину.

— А може, не треба тієї співзвучності? — у мене буквально гигантські мурашки по спині біжать. Такого чоловіка — без симпатій і почуттів — мені безумовно не хочеться. Я не настільки сильно завинила перед Всесвітом! Може, проїхала кілька разів зайцем в автобусі, поцупила із загальної кухні чуже печиво або, коли працювала промоутером, радила людям шампунь від лупи, який від цієї самої лупи не допомагає... Але не настільки я погана! Гей!

— Не треба, не треба! — підтримує мене Еллі, а її наречений просто мовчить і розводить руками, мовляв, не сперечаюся.