***

Я йду центральним коридором, з усіх боків суцільні книжки, скрізь розмітка, каталоги та зручні сходи — дуже потрібна річ, бо тут стелажі, напевно, у два людські зрости. Кілька разів трапляються вузли переміщень, але я не ризикую перевіряти, куди вони ведуть. Але на балкон визираю: мені відкривається несподіваний вид на великий парк, де між деревами миготять високі гойдалки та доріжки. Якщо придивитися, то там і люди є. 

У бібліотеці — центрі досліджень — не сказати щоб тиша, стелажі, а може ще якісь перепони, відсікають більшість звуків, але невеликий гул від розмов відчувається. Кроки співробітників, що буквально літають у справах туди-сюди, гасить підлогове покриття, а інші користувачі намагаються все ж поводитися тихо і спокійно. Але загалом завжди можна залишитися на самоті, і мене це радує. Легко уявити, що я просто зазирнула у свій університет, бо захотілося пройтися місцями колишньої слави. Це ж скільки років тому було... Ого, навіть страшно подумати!

Знайти потрібний сектор не так і просто, хоча я впевнена, що є карта або покажчик, просто зараз не бачу всього цього. Можна запитати співробітника, так, але тоді пропаде вся чарівність цього моменту — не потрібно буде блукати між стелажами і зонами, брати з полиць книжки і вчитуватися, розглядати методичні посібники, плакати, схеми...

А подивитися тут і справді є на що! Місцями здається, що я зазирнула чи то в музей, чи то в лабораторію божевільного професора. Он у секторі, що найбільше нагадує хімічний, група людей в окулярах і масках чаклують над колбами і ретортами, а над самим лабораторним полем горять червонуватим світлом лампи, перетворюючи все на картинку з фільму жахів. Моторошно, але дуже цікаво. Особливо коли над черговою машинкою здіймається вгору хмара зеленуватого диму... Який, утім, одразу ж звивається кудись угору. Вентиляція тут на вищому рівні.

Звісно, спершу я вельми скептично ставлюся до такого змішання — і книжки, і дискусійні зали, і лабораторії — ну як це взагалі з погляду безпеки та зручності можливо?! От тільки більшість відвідувачів тут має молодий вигляд і, скоріш за все, не має своєї лабораторії чи місця для досліджень. Це я, звісно, зі свого боку і досвіду суджу, але мої роздуми здаються логічними. А отже, цей центр свого роду стартовий майданчик: і місту, тобто домену, добре — є змога оцінити молоді обдарування, і самим молодим вченим чи навіть студентам вигідно — місце для експериментів є і інформаційне забезпечення поруч, працюй, скільки завгодно. Ще й під наглядом усе...

Щодо нагляду — це я вже не навмання припускаю. Біля хімічної лабораторії я помічаю різкий рух десь трохи вище рівня очей. Спочатку навіть смикаюся, коли бачу білочку на стелажі — дивну, трохи зеленувату, з двома хвостами. Але тут білочка розпливається серпанком, переміщаючись на сусідній стелаж. Загалом усе зрозуміло, це один із варіантів тієї самої химерної тіні. Відтоді я уважніше роздивляюся околицю — і так, виявляю ще кілька таких звірів — не таких грізних, великих і небезпечних, як ті, що трапилися на моєму шляху, але все ж таки доволі дивних і корисних.

— Так і звикнути дуже просто до цих дивацтв, — бурчу собі під ніс, коли повз крокує поруч із господинею кошлатий собака дивовижного рудого кольору з пташиним хвостом. На голові в химери стопка книжок. Зручно, що тут скажеш!

І так, я нарешті знаходжу сектор з анатомічними посібниками. Йти довелося чимало, центр величезний, причому таке відчуття, що йшла я по колу і, на жаль, не в той бік. Зате пошук не даремний: картинок стільки, що очі розбігаються, і манекени стоять у повну величину. Жодної позначки вісімнадцять плюс тут немає, хіба що перегородка з місцевого пластику, щоб нікого не бентежити. Заходиш за неї і можна споглядати в голому вигляді і людей, і сейлів. 

Гм-м, а останній той, який чоловічої статі, дуже навіть нічого такий. Не Морозко, в плечах вужче, але...

— Навіщо дивитися на подобу, коли можна торкнутися оригіналу, — чую я чоловічий голос з-за спини.

І як у мене серце не зупинилося?! Щоб заспокоїтися, повільно кладу манекену руку на плече і плескаю по ньому. Він холодний і гладенький, і твердий, якраз те, що потрібно, щоб зосередитися і вгамувати серцебиття. Молодець ти, пластиковий чоловіче, прийшов на допомогу, коли потрібно.

— А хто тут оригінал? — я обертаюся, уже повністю усвідомлюючи, кого побачу. Ну, звісно, мачо всього Витоку — сейл Герте Дор. Але чомусь без своїх друзів, навіть дивно.

— Звісно я, — він із виразом самовдоволеним вказує великими пальцями на свої груди. Щоб не фиркнути, я потираю ніс, але від іншого втриматися вже складніше:

— Гм-м, не можу повірити вам на слово, сейле. А от якби ви роздяглися і поруч із цим неживим сейлом стали, то тоді б я, звісно ж, порівняла. І звісно ж на вашу користь, — киваю я бовванчиком. 

— У твоїх покоях, — відповідає він з усмішкою.

— Ні-ні, ви що, у мене пам'ять погана, — з такою ж усмішкою відповідаю і обіймаю манекен за талію. — Мені для порівняння цей чоловік дуже потрібен. Інакше сенс роздягатися? 

— Добре, виконаю твоє бажання, але як би тобі потім не пошкодувати! — він вискалюється вже зовсім дико і починає рвати з себе одяг, на підлогу лягає місцевий піджак, слідом щось на кшталт шийної хустинки — і ось Дор уже всерйоз береться за ґудзики на сорочці. І все це не зводячи з мене злісного і напруженого погляду. 

А я що... А я спокійно собі стою, обіймаючи того манекена, бо ж нікого я не примушувала нічого робити, хто знає, які тут у декого таргани! Можливо, сейлу просто спекотно стало. Сорочка тим часом падає до решти речей — і в мене з'являється можливість порівняти.